ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Як настане північ, кинь собі у пазуху трохи мухариць аби-сь не заснув. Як прилетить золотий кінь, надінь йому на морду відро з мухарицями, сідай на нього і бий патиком по бляшаному відру. Йому вже не захочеться іржати. Золотий кінь полетить з тобою, ти будеш весь час його паном.

— Дякую тобі, мишко. Все зроблю так, як ти мені кажеш.

Опівночі Степанко набрав жменю червоних мухариць і кинув собі в пазуху. Вони так його пекли, що хлопець аж підскакував.

Раптом перед стайнею став золотий кінь — файний і блискучий, як місяць уповні. Степанко кинувся до нього і надів йому на морду бляшане відро з мухарицями. Відтак схопився за золоту гриву і — скік на коня. Почав бити патиком по відру. Мухариці розлютилися і почали коня так пекти, що той забув і про іржання. Ставав на задні ноги, хотів скинути Степанка, але той гейби прилип до гриви. Золотий кінь зірвався з подвір'я і полетів під хмари.

Він аж тремтів від болю...

Степанко його пошкодував:

— Я не хочу, конику, мучити тебе і заберу своє відро, бо знаю, як тяжко, коли мухариці кусають людину.

Золотий кінь відповів:

— У тебе добре серце. Проси у мене всього, чого хочеш.

— Не ходи більше до короля красти.

— Тільки цього? Най буде. Піду до інших королів. Але ТИ все-таки вирви із моєї гриви три волоски. Коли буде в тебе тяжка пригода, хухни на них, і я прийду...

Степанко вирвав три волоски.

Золотий кінь приніс його на королівське подвір'я.

Степанко добре виспався. Вранці прийшов король. Глянув до стайні — всі коні на місці.

— Го-го, ти вірно служиш! Тепер, Степанку, можеш і квітів насадити. Але будеш жити в курнику, бо ти є простий гуцул.

Степанко цілими днями просиджував у квітнику — сіяв, садив, поливав, просапував квіти.

— Та я забув сказати, що в того короля було три доньки, які вже мали виходити заміж. Одного разу король зробив для них великий бенкет. Запросив інших королів, принців, найбільших графів. Всю ніч пани бенкетували, вівкали, тралялякали. Вранці одному старому та ще не жонатому принцеві забаглося, аби йому і трьом королівнам подали по букетові квіток.

Король післав льокая до Степана.

— Так і так,— сказав той,— король хоче, аби ти зробив для його доньок і для старого, нежонатого принца по букетові.

— Зараз усе буде готове.

Степанко зробив один букет з бадилля, другий — із сухого листя, третій — з прив'ялих квітів, а четвертий — з найфайніших і найзапашніших квіток. Сказав льокаю:

— Неси до палацу і роздай так: перший — старому, нежонатому принцеві, другий — найстаршій королівні, третій — середущій, а четвертий — наймолодшій.

Льокай так і вчинив. Гості були дуже невдоволені. Вони хотіли знати, що мають означати ці букети.

— Ану приведіть мені сюди того квітникаря!—крикнув король.

Льокай побіг.

— Король велів, аби ти прийшов до палацу,— сказав.

— Коли велів, то най буде...

Степанко взяв тачку, поклав у неї рискаль, коновку, граблі і пішов до палацу.

— Нащо-сь притарахкав сюди цю тачку? — спитав його король.

— Ваша величність мені казали, аби я ніде не лишав цей струмент.

— Коли так, то тарахкай далі. Най з тебе королі сміються... І впустив його до залу, де були гості.

Степанко сів на коновку й чекає.

— Скажи, легіню, чому ти надіслав нам всілякі букети? — спитали.

Гості думали, що в його голові горобці цвірінькають. Степанко відповів:

— Перший букет, зроблений з сухого бадилля, казав-им дати старому нежонатому принцеві. На тім бадиллі росли погані квітки, їх ніхто не зриває і не нюхає. Вони самі пообпадали і нікому втіхи не принесли. Принц, відай, теж не є нікому потрібний, бо, ади, з нього вже пісок сиплеться, а він ще не жонатий. Другий букет, з сухого листя, я казав дати найстаршій королівні, бо вона вже відцвіла. Третій, з прив'ялих квіток,— середущій, бо вона вже почала в'янути. А четвертий — найменшій, бо вона цвіте-розцвітає, як та ружа. Коли відцвіте, то буде таке з нею, як з її сестрами. Аби такого не було, то віддай її, королю, за мене. Хіба я не є файний леґінь?

Король дуже розсердився на нього, але не показав, бо мав іншу гризоту: як витрутити двох старших доньок заміж.

Через кілька днів король сказав найстаршій і середущій, аби намастили собі лице мальовидлами, бо він хоче їх вести кудись у гості.

— І я піду, тату,— просилася наймолодша.

— Ти ще не переспіла, сиди дома,— відповів король. Найменша залишилася. їй було нудно одній у палаці. Вийшла у квітник.

— Степанку, ти б хотів, аби я була твоєю жінкою?

— Чому б ні? Хіба зле бути зятем короля? Біда тільки, що ти не вмієш нічого робити...

— Як не вмію? Ади, я буду полоти квіти,— і дівчина стала коло нього.

Потому кожен день приходила вона у квітник і все там эобила разом з легінем.

А до палацу знову приїхали королі, принци і графи, які клали око на найменшу доньку короля. Прителіпався навіть турецький султан. Усім женихам король наказав стати в один ряд. Потім дав такий розказ:

— До вас підійдуть мої доньки. Кому покладуть хустину на плече, той буде моїм зятем.

Наймолодша попросила:

— Най стане, тату, і Степанко в один ряд із женихами, бо він теж є парубок.

Король не хотів скривдити найменшу і мовив льокаєві: