ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Вона як причепилася до нього, то півроку мучила його. І він сказав:

— Ади, в мене за вухом є два пір'ячка... Це вони мені приносять гроші.

Коли лягли спати, Сурка й не думала про сон. Як тільки Петрик захропів, вона взяла з-за його вуха пір'ячка і заховала в солому в притулі. Уранці Петрик прокинувся, мацнув себе за вухом, а пір'ячка нема. Дуже зажурився неборака. Аптекар сказав:

— Іди собі від нас, бо Сурка з тобою не бажає жити! Аптекарства тебе не навчу, бо ти в ліках ні бе ні ме ані кукуріку!

Аптекар, аптекарка і їх діти витрутили Петрика за поріг. Він погрозив:

— Ви ще будете колись бекати і мекати...

Йде бідолаха дорогою й журиться: що має робити? Прийшов у темний ліс і назбирав ожини. Коли добре наївся, то захотів пити. Але криниці ніде не було. Глипнув і побачив дику яблуньку. Зірвав кисличку, з'їв і навіть не скривився. Вона була солодка. Але раптом відчув, що капелюх на голові піднімається. Помацав голову — у нього ростуть роги! Помацав бороду—-росте цап'яча борідка. Хотів крикнути: «Щоб тебе грім убив!» Але з рота, замість слів, вилетіло смішне цап'яче «Бе-е-е!»

І ще більше зажурився Петрик. Що має робити? Куди йти з рогами?

Перед ним стояла височезна груша. Він подумав: «Наїмся грушок, аби мені виріс уже й хвіст і піду топитися».

Зірвав одну грушку й почав її їсти. За хвильку роги і борода зникли, якби то було у сні.

— Ади, які чудеса! Не треба бути й аптекарем.

Петрик нарвав собі лісниць повний капелюх і повештався до столиці. Прийшов до аптеки й сказав тестеві:

— Ви не добре робите. Не схотіли навіть попрощатися зі мною, як із родичем. Я все-таки ваш зять.

— Ну-ну, чого ти хочеш?    

— Хочу, аби-сьте почастували мене порцією горілки і я вас — оцими яблучками. Купив би-м був вам щось, але ви мені не дали ані крейцара.

Аптекар приніс око горілки. Вся родина сіла до столу. Петрик випив порцію горілки, а аптекар, його жінка, с й доньки взяли по одному яблучку і почали їсти. У них повиростали роги й цапині бороди. Аптекарка глянула на свого чоловіка й закричала:

— Ме-ке-ке-е-е! Ме-ке-ке-е-е!

Аптекар побачив, на що схожа жінка, і озвався:

— Ве-е-е-е!

Доньки мекали, сини бекали. В аптеці стало так як у кошарі.

Петрик зайшов до Сурчиного покою, знайшов с та пір'ячка. Поклав їх за вухо й подався на ярмарок. Там купив візок і псячу збрую. Запріг аптекаря, аптекарку і Сурку й почав ними каміння возити.

Одного дня до нього підійшов сам цісар:

— Ти що, легіню, таки геть здурів, що возиш каміння? Соромно так робити.

Петрик відповів:

— Я сам знаю, почому шмір до воза й віхоть до столів.    

— Ти ганьбиш мені столицю! І цісар крикнув людям:

—Ану запріть його до арешту!

Петрик не пручався, але сказав цісареві:

— А ти другу половину персня маєш?

Цісар почервонів, потім крикнув слугам:

— Ведіть його до мого палацу!

Петрик сів до столу, спізнався з рідним братом.

Вони довго весело сміялися.

ЗОЛОТИЙ КІНЬ І ВІДРО З МУХАРИЦЯМИ [59]

Жив собі один чоловік, що мав трьох синів. Два були пияки і батярчуки, а третій, Степанко, тихий і такий чемний, що й курці «гіш!» не скаже. Брати його не злюбили й кажуть:

— Ти, Степанку, мусиш піти геть від нашої хати!

— Чому?

— Ти ж не п'єш, а ми п'ємо, не гуляєш, а ми гуляємо...

— А тато, що на це?

— Ти втечеш так, щоб тато не знали.

— А як не втечу?

— То ми тебе вб'ємо.

Стало страшно від таких братів. Пішов собі Степанко, куди очі дивилися. Ішов рік і три дні. Приблукав до палацу якогось короля. Постукав у браму:

— Отворіть, бо маю королеві щось добре сказати.

Вартові впустили. Леґінь — до престолу.

— Я хочу служити моєму королеві. Можу коней обходити або викохувати квіти.

Король засміявся:

— Я не маю коней... Якийсь дідько краде їх кожен раз, і я вже не купую. А квітів мені не треба, бо на душі смутно. Будуть у мене коні, то будуть і квіти... А тепер підеш курей пасти.

— Не журися, королю, я підпантрую злодія. Ану купи ще сто пар — увидиш, що ні один коник не пропаде.

Другого дня король закупив сто пар коней. Покликав легіня й мовив:

— Будеш їх пантрувати, як свою голову. Я не вмію жартувати! Аби-сь знав...

Зажурився парубок. Коли настала ніч, взяв кавалок хліба і сів у стайні на порозі. їсть і гризеться: ади, сам знайшов собі біду! Нараз чує, що коло нього щось цікає. Глип — а то мишка вилізла.

— Що, шкряботушко, хочеш їсти? На й тобі, бо, може, й ти голодна.

Мишка з'їла крихту і сказала:

— Тут було багато жартівників, і кожен хотів мене вбити. А ти, Степанку, мовив добре слово і дав навіть хліба. У тебе добре серце. Тож слухай сюди. Опівночі прилетить золотий кінь і так заірже перед стайнею, що всі королівські коні відірвуться від жолобів і полетять за ним, як стріли.

— А що робити, мишко, проти такого коня? Я можу тільки рота роззявити на нього.

— Принеси сюди бляшане відро з червоними мухарицями на дні і якийсь патик.

— А де я наберу червоних мухариць?—зажурився леґінь.

— У квітнику їх є багато.

— І що з ними робити?