ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Ідіть додому, а я буду сам жати вночі.

Поки зійшло сонце, він вижав усе жито і пшеницю.

Вранці гаэда щось роздобув і несе хлопчині їсти, та як побачив, що хліб в полукіпки складений, злякався. Хлопчина побачив його, покликав. І лячно старому, але наважився, підійшов. Віддав сніданок, а сам роботу оглядає — ніде ні колоска на полі.

— Тепер ходімо до пана,— кличе хлопчина.

Прийшли, а пан криком зустрічає!

— Чого прийшли драби?

— Хочу, аби йшли ділити хліб.

Засміявся пан:

— Нема чого ще ділити. На один обід не заробили. Тоді каже хлопчина:

— Все ми зробили, як не вірите, їдьте і подивіться. Послав пан гайдуків. Вернулися вони і кажуть, що справді робота зроблена.

— Добре,— каже пан,— поїду ділити.

Хлопчина ще просить, аби пан заодно дав фіри привезти зароблене додому.

— Дам, дам,— обіцяє пан.

Дає ґазді сліпого і кривого коня на двох ногах, півтори драбини на возі, на рубель — палку, а на вужисько — шпагата кавалок.

Виїхали на поле, пан і каже:

— Скільки за раз, візьмеш, стільки твого буде.

Як почали вони брати, то забрали все, що нажали. Не стало їм ще верству доложити. Неподалік стояла скирта з пшеничними снопами. Просить хлопчина пана, аби дозволив взяти з неї снопів доповнити воза. Пан собі гадає, що віз не рушить з місця, то хай беруть. А вони як заїхали під скирту, то ще половину тих снопів забрали.

Сердитий пан, але мовчить і дивиться, що далі буде.

Якось ув'язали вони те все шпагатом і палкою, хлопчина взявся за дишло, і поїхали.

Пан як таке побачив, сів у бричку, доїхав до верби і повісився.

Тим часом бідняк і виміняний хлопець привезли все додому. Хлопець — у руки ціпа і став молотити.

По сусідству жив дуже заздрісний багач. Дивився він, як цілий день працював хлопчина, і почав підмовляти його.

— Може, ти перейшов би до мене служити?

— Добре, закінчу молотьбу і прийду до вас договоритися,— відповідає хлопець.

Приходить до багача. Посиділи, поговорили, і дійшло до головного:

— Буду вам служити,— каже хлопчина,— але при тій умові, як дозволите, аби я вас уколов шилом у м'яке місце.

— Дай подумати,— каже багач.

— Думайте. Я завтра прийду, і скажете: чи згідні, чи ні. Хлопчина пішов, а багач каже жінці:

— Я одягаю двоє штанів, а ти бери шило і коли мене.

Жінка — шило в руки і починає колоти, а багач — у крик. Бере він під штани ще й баранячу шкіру. Жінка знову шпигає.

— Болить?

— Не чути.

На другий день прийшов хлопчина і питає:

— Згідні ви чи ні?

— Згідний.

Пішов хлопець до кузні, зробив собі метрове шило з колодкою на півметра і з тим інструментом — до багацької хати.

Як побачив багач те шило, так зразу і помер.

— Йому завжди було всього мало, то, може, сира земля нагодує його нарешті?! —сказав хлопчина людям, що збіглися, і пішов кудись.

Куди — ніхто не знає.

ЯК ЦАРСЬКИЙ СИН БІДУ ШУКАВ [83]

Був цар і мав єдиного сина. Син ходив до школи і там почув від інших дітей, що на світі є біда. Одного разу питає він свого тата, що це таке. Батько й відповідає:

— Не знаєш, синку, що це таке, то й не треба тобі знати.

Та син був упертим, покинув школу і каже батькові:

— Дайте мені дванадцять козаків, і піду я у світ біду шукати.

Дав батько синові козаків і спорядив його в дорогу. Далеко не від'їхали, може, сотню-дві кілометрів, і побачили широку річку. Понад водою йшла дорога, і поїхали нею.

Раптом царевич побачив трепету і каже:

— Тут би нам добре було покупатись і відпочити під трепетою.

Звернули з дороги на луг і не встигли роздягнутися, як їх обійшла вода..

Тоді царевич подумав, що недалеко йшов, а вже біду знайшов.

Сидять не день та не два під деревом. Поки були харчі — їли; а як не стало — били коней, потім і сідла поїли, а нарешті по черзі почали один одного їсти.

Під кінець залишився царевич сам. Сидить не ївши день, сидить другий, а на третій припливає до нього ведмідь.

— Врятуй мене, ведмедику-брате,— проситься царевич.

— Присягайся, що ти мене не покинеш до самої смерті, то я тебе звідси вирятую.

Заприсягнувся. Ведмідь і каже:

— Ти голодний, не втримаєшся на мені. Я мушу тобі принести чогось, щоб ти підкріпився.

Ведмідь поплив назад, а через якийсь час повернувся і приніс зайця в зубах.

З'їв того зайця царевич, сів на ведмедя, і пливуть. Допливли до суші, а далі вже разом пішли.

Зайшли в якесь село. Дивляться, в селі ходять люди як люди, а роти у них звірячі.

Ідуть далі, дійшли до роздоріжжя. На роздоріжжі стоїть каплиця. Слухають, а в середині щомиті лише «тік-так!» Здивувався царевич, і дуже захотілося йому дізнатися, що там є.

В цей час надійшов якийсь чоловік, і царевич питає його:

— Хто має ключ від цієї каплиці?

— Ген там живе той ґазда, якому належить ця каплиця,— і чоловік показав на недалеку хату.

Заходить царевич у двір до ґазди разом із ведмедем. Як побачили люди звіра, перелякалися. Пояснив царевич, що його привело сюди, і пообіцяв, що ведмідь нікому нічого не зробить.

Переночували в ґазди, а вранці царевич побачив його дочку і пообіцяв ґазді, що ожениться на ній.

Готуються до весілля, а він з дівкою говорить у садочку.

— Скажи мені, що твій тато має у тій каплиці?