ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Я тебе на добу зачиню з ведмедем у клітку. Якщо він тебе не займе, то будеш моїм зятем.

— Та най так буде, але відпустіте ще мене до міста.

Цар відпустив його, але під вартою. Купив хлопець скрипку, бритву, нагайку, шило, пір'я і горіхів. А як повертався, дорогою назбирав камінців.

— Тільки з'явився хлопець у палаці — його зразу кинули до ведмедя у клітку. Сідає він у куток і зубами лускає горіхи. А ведмідь питає:

— Ти що їси?

— Горіхи.

— Дай і мені покуштувати.

Дав хлопець зерня з горіха, ведмідь з'їв і попросив ще. Ще одного горіха розкусив хлопець, подав ведмедеві зерно, а тоді каже:

— Коли сам. Зуби маєш міцні.

І кинув ведмедеві жменю камінців. Ведмідь гриз, гриз, але не може жодного розгризти.

— В тебе міцніші зуби,— каже.

— Певно, що міцніші, я кидаю горіх в рот, і лише тріщить, а ти жодного ще не розколов.

З'їв парубок усі горіхи, а тоді бере скрипку і грає коломийки. Ведмідь так слухає, що аж писком крутить:

— Що ти робиш?—питає.

— Коломийки граю.

— Навчи й мене,— просить ведмідь.

Можу навчити, але тобі спочатку треба лапи поголити.

— Бери! Голи! — згоджується ведмідь.

Відважує хлопець дошку в стіні. Ведмідь запхав туди лапи, а хлопець затиснув їх дошкою і починає бритвою різати, шилом колоти, пером тикати, а нагайкою краяти. Як добре зболіло ведмедя, він проситься:

— Пусти, брате, я вже вмію грати.

Відпустив його хлопець, та ведмідь довго ще свої лапи облизував. Настала й ніч.

— Лягаймо вже спати,— каже ведмідь.

Рано-вранці цар біжить до клітки, починає відмикати двері, а ведмідь:

— Кого це так рано чорт несе?

— Це я — цар!

Тихо, най мій друг спить, бо як устане, нагайкою викрає, шилом нашпигає, бритвою вибритває, а тоді будеш знати, як коломийки грати.

Цар пішов, а через якийсь час прибігає його донька і каже:

— Ведмедю, виходь звідси!

Випустила ведмедя і до парубка:

— Тікаймо, бо тато готує смерть тобі.

Тікають вони, тікають, аж оглянулися назад — хмара війська за ними суне. Каже царівна:

— Я роблюся каплицею, а ти монахом. Вклякай і молися, поки вони не проїдуть.

Стала каплицею, а він монахом. Військо проїхало, і тікають далі. Побачили хмару війська попереду. Каже царівна:

— Це вони повертаються. Якщо нас впіймають, то смерть обом. Я стану ставком, а ти лебедем.

Над'їхало військо, напоїло коней, постріляли вояки в лебедя і поїхали.

Вже думають хлопець і царівна, що минула небезпека, але на другий день побачили, що сам цар на ведмеді за ними женеться.

— Тепер пропали ми,— каже царівна.

Парубок сідає на канаву, знімає з себе пасок і виправляє бритву.

А ведмідь здалеку кричить:

— Ой, не треба, я вже добре знаю, як коломийки грати.

Скинув із себе лютого царя, розірвав його, а молодим каже:

— Сідайте обоє на мене. Поїдемо в своє царство, і тепер будеш ти, хлопче, царювати.

БИСОЧКИ [85]

Жили-були два брати. Один бідний, а другий багатий. В багатого дітей не було, а зате в бідного аж семеро, одне від другого менше.

Коли впав голодний рік, не мав бідний чим годувати дітей. Каже до жінки:

— Піду на рибу, може, щось зловлю.

Узяв сіточку і пішов на річку. Нічого не ловилося, а коли хотів уже йти додому, попалась йому золота рибка.

Подумав бідняк: «Візьму її, дам свіжої води, хай би діти забавлялися, то, може, за голод забудуть».

А рибка заговорила:

— Слухай, добрий чоловіче, в тебе я помру, і нічого з твоїх думок не вийде. Краще відпусти мене, а я знаю твою біду і допоможу. Почекай лише на березі.

Здивувався чоловік, коли почув таке від риби, й відпустив її.

Попливла рибка до своєї матері і каже:

— На березі є дуже бідний чоловік, який має семеро дітей і не має чим їх прогодувати. Допоможи йому.

— Добре,— каже стара.— Бери оці бисочки і неси йому. Припливла рибка до берега з бисочками і гукає:

— Витягай, добрий чоловіче.

Витяг чоловік подарунок на берег і здивувався, бо ніколи ще такого не бачив:

— Що це таке?

— Порятунок для тебе і твоїх дітей. Будуть вони вас годувати. Скажеш тільки: «Бисочки, бисочки, розбисайтеся!» Вони розкриються, а буде там і варене, і печене, і люлька закурена.

Подякував красно чоловік рибці за подарунок і пішов додому.

Посадив дітей і жінку за стіл, бисочки на стіл виклав і говорить:

— Бисочки, бисочки, розбисайтеся!

Розкрилися вони, а там страв — яких душа забагне.

Наїлися діти досита, батько подякував рибці, й бисочки закрилися.

Повеселіли діти, повибігали на двір, на воротах катаються і співають.

Побачив то багатий, вибіг із хати і давай сварити:

— А диви, жебраки, наїлися сего-того і зняли гвалт, що я слухати не можу!

— Ой, стрийцю, ви ще такого смачного не їли, відколи на світі живете, як нам батько давав,— озвалися діти.

Подумав багач — може й справді, йде.

— Здоров, брате! Що це твої діти кажуть, ніби ти їм такого смачного їсти давав, що я не куштував, відколи на світі живу.

— І тебе пригощу, лише й за жінкою йди,— пообіцяв бідний.

Зрадів багач, що даром поїсть, побіг, привів жінку, і обоє сіли за стіл.

— Бисочки, бисочки розбисайтесь! — мовив бідняк.

В багача аж очі вилупились, як бисочки розкрилися. Варене там і печене, ще й для гостя люлька запалена.

Обома руками хапає багач і їсть, аж за вухами тріщить. Наївся, а тоді каже: