ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Я тобі скажу,— відповідає вона,— як повінчаємося. Відгуляли весілля, першої ночі по тому молода вкрала в батька ключ і пішла зі своїм чоловіком до каплиці. Відкрили її, а там висить золота шабля.

— Відчепи шаблю, а на те місце вішай свою,— порадила царевичу дружина.

Переночували, а вранці дочка каже батькові:

— Ми йдемо в поле. Я хочу показати чоловікові, котра наша нива.

Бере вона чорного кота із собою, і йдуть у поле. Як вийшли за село, вона каже:

— Витягай шаблю.

Витяг шаблю.

— Кажи: преч мене, преч мого ведмедя, преч мою жінку. Най той кіт кров'ю стане.

Сказав, а з кота лише кров потекла.

Повертаються вони додому, і по дорозі подумав собі царевич, що його батько і мати в добрі живуть, а він мусить жити з такою жінкою, у якої звірячий рот.

Однієї ночі, щоб ніхто не почув, він з ведмедем утік з того двору. Вийшли вони в поле, царевич витяг шаблю, повернувся обличчям до села і каже:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має, най це село кров'ю стане!

Не пройшло і п'яти хвилин, як царевич вже по коліна в крові стояв.

Каже ведмідь до нього:

— Сідай на мене, бо ще втопишся.

Поїхав царевич на ведмеді і дістався до якогось села.

У цьому селі залізнична станція була. Пішов царевич прямо до начальника. Сказав, що він той і той. Дали йому окремий вагон, і разом з ведмедем царевич щасливо доїхав додому.

Як побачив цар сина з ведмедем, то перелякався до смерті.

А син і говорить:

— Не бійтеся. Я недалеко йшов, а біду знайшов. Цей ведмідь врятував мене від смерті, і я його не покину, поки і жити буду.

Живе собі царевич спокійно, аж раптом дочувся, що сусідній цар хоче війну розпочинати.

— Виступайте першим,— каже син батькові.

— Не можу, сину, у нас сила мала,— відповідає батько.

— Спробуємо. Скажіть лише вивести завтра п'ять коней за місто.

На другий день вивели слуги п'ять коней за місто, цар з сином виїхали туди ж на машині, син витяг шаблю і промовив:

— Преч мене, преч мого тата, що мій тато військо має, най ці коні кров'ю стануть!

Як побачив це батько, то сказав:

— Завтра починаємо війну.

Приїхали додому. Цар телеграму сусідові послав, що буде з ним воювати. На другий день царевич сам виїжджає на фронт. Як поглянув — а ворогів чорна хмара. Витяг він шаблю, підняв догори і почав говорити:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має. Най чуже військо кров'ю стане!

Не пройшло і години, як війна закінчилась. Повернувся царевич до палацу і тяжко захворів. Кличе він тата до себе і просить виділити одного міністра:

— Маю кудись його послати.

Прийшов до хворого міністр, а царевич дає йому шаблю і каже:

— Їдь туди-то і туди, і кинь там-то і там шаблю у воду.

Через два дні міністр повертається.

— Кинув? — питає його царевич.

— Кинув.

— А який з'явився знак?

— Нічого не було,— відповідає міністр.

Тоді царевич наказав заарештувати міністра, а прислати до нього другого.

Прийшов другий міністр. Дає йому царевич шаблю, яку хотів присвоїти міністр, і наказує те зробити, що не виконав перший посланець.

Приїжджає міністр на те місце, кидає шаблю у воду, а з води вилетіла золота зірка і полетіла до неба.

Повертається міністр і заходить до царевича.

— Кинув шаблю? — питає.

— Кинув.

— А який був знак?

Вилетіла золота зірка і полетіла до неба. Царевич тої хвилини помер.

Хоронять його на цвинтарі, опустили в яму, засипали, а ведмідь поруч собі яму вибив, звівся на задні лапи і сказав:

— Тепер і я можу вмерти, бо ніхто більше ту шаблю не здобуде.

І ліг у яму.

Та й казка скінчилася.

КАЗКА ПРО ЦАРЯ І БІДНОГО ПАРУБКА [84]

Цю казку, може, й чули де, а може, й ні, бо таких казок багато є.

Був собі цар і мав доньку. Та донька в неділю рано чесала коси й вичесала вошу. Стало їй дуже соромно. Побігла з нендзою в пивницю і кинула в бочку з вином. Там бочок було багато, і поки дійшли до цієї — минуло кілька літ.

Вибили слуги чіп з бочки, а вино не тече. Що за біда — бочка ціла, а вина нема? Та й надумали бочку розбити. Так і зробили, а там воша вкохалася така, що на цілу бочку.

Понесли ту вошу цареві на показ. Він подивився, наказав убити її, а зі шкіри зробити дванадцять пар чобіт — на всю царську родину.

Виконали слуги царський наказ, і найкращі чоботи зробили для царської доньки. Взулася вона й каже:

— Вийду заміж за того, хто відгадає, з якої шкіри мої чоботи.

Цареві це сподобалося, і він звелів оголосити доньчину волю по всьому царству: хто вгадає, з якої шкіри чоботи в неї, стане її чоловіком, а хто спробує вгадувати і не вгадає, то його має розірвати ведмідь.

З'їхалося до царя багато панства, оглядають чоботи, але всі бояться смерті і вертаються ні з чим.

Прийшов глянути на ті чоботи і бідний сільський хлопець. Оглядає їх, оглядає, аж у цей час укусила його воша. Впіймав вошу, притулив до чобота — шкіра однакова.

— Та це з воші! — гукнув.

Побігла царська дочка сказати батькові, що сільський парубок відгадав, а цар:

— Та чи виходити тобі заміж за якогось драба?

— Мушу, бо так обіцяла,— каже царівна.

— Так не буде! — розсердився цар.

А в царя був такий ведмідь, що людей їв. Цар і каже парубкові: