Читаем Читанка для Мануеля полностью

там, Андресе, є досить гарненький ліс. Отже, там. Що там? Те, що розповіла мені вранці Людмила, у присмерку богів. Богів? Аякже, дівчинко, тоді, як Вотан[143], у даному випадку я, допомагав руйнуванню свого королівства, Людмила, така собі безумна Брунгільда, готувалася ввійти в інший світ, який вони, за браком кращої назви, називають Веремією. Здається, ти щось уже розповідав про це, я добре не пригадую. Почекай, дівчинко, ще один крок уперед — і ти побачиш це в газетах, але, of course[144] мовчи, ні пари з вуст, бо знай, запахне смаленим

скинувши черевики і один за одним роздивляючись їх, занапастивши бозна-скільки одночасних планів — розмовляти зі мною, роздягатися, роздивлятися кімнату, вивчати, мов щось незвичайне, черевик і ставити його на підлогу, мало-помалу

Звичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це

знімав сорочку і штани, давши їм упасти на килим, мов сухому листю, геть забувши про них, заклавши великі пальці за резинку трусів

Ну, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету.

— Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі.

— Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий blackout[145], що можна тільки посміятися з Юнґа і нашого Пічона Рив’єри. А ці келихи непогані для коньяку, почекай, я покладу лампу на підлогу, і тоді ми зможемо розмовляти в тому особливому затишку, який створює сутінь.

— Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш.

Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені.

— Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці.

— Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо.

— Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза