Читанка для Мануеля

там, Андресе, є досить гарненький ліс. Отже, там. Що там? Те, що розповіла мені вранці Людмила, у присмерку богів. Богів? Аякже, дівчинко, тоді, як Вотан[143], у даному випадку я, допомагав руйнуванню свого королівства, Людмила, така собі безумна Брунгільда, готувалася ввійти в інший світ, який вони, за браком кращої назви, називають Веремією. Здається, ти щось уже розповідав про це, я добре не пригадую. Почекай, дівчинко, ще один крок уперед — і ти побачиш це в газетах, але, of course[144] мовчи, ні пари з вуст, бо знай, запахне смаленим

скинувши черевики і один за одним роздивляючись їх, занапастивши бозна-скільки одночасних планів — розмовляти зі мною, роздягатися, роздивлятися кімнату, вивчати, мов щось незвичайне, черевик і ставити його на підлогу, мало-помалу

Звичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це

знімав сорочку і штани, давши їм упасти на килим, мов сухому листю, геть забувши про них, заклавши великі пальці за резинку трусів

Ну, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету.

— Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі.

— Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий blackout[145], що можна тільки посміятися з Юнґа і нашого Пічона Рив’єри. А ці келихи непогані для коньяку, почекай, я покладу лампу на підлогу, і тоді ми зможемо розмовляти в тому особливому затишку, який створює сутінь.

— Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш.

Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені.

— Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці.

— Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо.

— Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав?