Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Таж отак, можеш, просто отак дивлячись на мене, допомогти всім, що даси мені цієї ночі, своїми руками і вустами, кожною часточкою свого тіла і свого розуму, які мають значення при підбитті балансу, отак ти допоможеш мені дізнатися, чи переживемо ми Фрица Ланґа, я кажу про себе, але й ти становиш частину світу, хоч і лишаєшся по цей бік бар’єра, ми дізнаємося, чи мені доведеться йти самому, чи я ще маю щось зробити, а чи ми й далі бачитимемо себе, як цієї ночі і протягом багатьох інших ночей, сприйматимемо себе на основі звичаїв і слів, чи вірний пес, якого я бачу щодня, й далі чекатиме мене й крутитиме хвостом, платівки і книжки, моя квартирка з меблями з крамниці «Maple», і аж до першого інфаркту або разючого раку і self-pity[146], звичайно, self-pity.

— Ти підеш, Андресе, підеш, — повторювала Франсина, цілуючи мене, заповзаючи з уже гарячим тілом під ковдри. Я дав їй дійти аж до останніх пестощів, а сам, узявши її за коси, вів її, майже змушував опуститися нижче, шепотів їй на вухо перші цифри інвентарю, але хто міг сказати, точні вони чи ні, чи вранці ми прокинемося самотні назавжди, а чи підемо до одних круасанів, до одного таксі, щоб знову почати вабливу гру телефонів і зустрічей, і посмішка розуміння мадам Франк, коли підніматимемось, як не раз і давніше, до квартири. Я не дав їй закінчити, хоча вона стогнала й шукала мене, відвів її обличчя і змусив знову підвестися, випити коньяку, на очі їй знову набігли сльози. Ти підеш, повторювала Франсина, ти підеш, підеш, Андресе. Хтозна, відповів він, якраз оце і є метою церемонії, дізнатися, дівчинко, лице або хрест, я вже не можу шукати розумом, мені треба опуститися разом з тобою сходинками коньяку й побачити, чи є відповідь у підвалі, чи ти допоможеш мені вийти з чорної плями, чи ти виб’єш зі старого Ланґа, гамселячи його ногами по череву, код від сейфа. Ходімо, вже пора, ходімо й подивися, перше ніж опуститися.

Я потягнув її, бо вона не розуміла, витяг із ліжка й підвів до вікна; можливо, вона плакала, я відчував, як вона опирається, не розуміє, чому я одним махом відсунув штори й відчинив двері на балкон. Я затис їй рукою рот, щоб вона не крикнула, голі ми вийшли на балкон, я примусив її дійти аж до поренч, щоб унизу під фіалковим небом Монмартру вона побачила хрести і плити, сконцентровану геометрію нагробків. Здається, вона кричала, я знову затис їй рота, відчував, що вона немов розпадається в моїх руках, я тримав її над поренчами, підвішеною над цвинтарем, упивався очима в кожен хрест і кожен фрагмент кутого заліза, в усе безглузде увічнення первинної злиденності. Не знаю, чи саме тоді я зрозумів, навряд чи, мабуть, це сталося згодом, коли я знову вклав її в ліжко, вкрив, змусив випити ще один келих коньяку, розкривши заціплені вуста, дуючи їй в обличчя, навалившись на неї й пестячи всім тілом, щоб знову нагрілися її груди і стегна, тепер інвентар можна складати далі, ніч була довга, і я мав попереду досить часу, щоб бути присутнім при смерті дрібного буржуа або при його утвердженні, щоб знати, чи спуск виведе на інший край чорної плями, а чи огорне її самовдоволенням і тугою. Комедіант, мабуть, сказала якоїсь миті Франсина, ти ніколи не змінишся, завжди гратимеш у свої ігри з могилами і жінками, комедіант. Але, можливо, на балконі, де вона відчувала лише свій страх (згодом, поміж пестощів, призналася: боялася, що я викину її на цвинтар), можливо, коли я змушував її дивитися, пізнати той Париж, який і вона, і я заперечували брехнею, рутиною і сліпим півнем кожного дня, так, можливо, саме тоді чорна пляма стерлася на якусь невловну мить, стерлася і знову скочила мені в обличчя з усім своїм павутинням, але щось у мені бачило й інший бік, то був немов останній рядок інвентарю, підбитий баланс, без дальших слів і дій: швидке завершення, зламане гілля. Тепер нам можна й далі пити коньяк, можна нарешті братися до ритмічних пестощів, забувати балкон.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза