Читанка для Мануеля

— Лише оці три конверти, — обмежився у своєму перекладі перекладач, на превелику втіху комісаріату. Ну, а листи були написані досконалою французькою мовою, і вже на Ке д’Орсе відбулася одна з біганин і нарад, про які краще мовчати, вже не кажучи про те, що відбувалося в трьох або чотирьох центрально- і південноамериканських посольствах, бо це навіть не Данте в п’яти томах.

* * *

— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?

— Каналь, — сказав Ґомес, що по телефону називав свій псевдонім, наче його ім’я не захищало його не менш надійно.

— Кажи.

— Вони вбили Ламарку.

Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.

— Що сталося? Чому в тебе таке обличчя?

— Я не раз мав таке за ці два роки і, мабуть, матиму і в майбутньому.

— Скажи мені, — просила Людмила. Так само й Оскар, і Ередіа, що закінчували у Вер’єрі останні готування й дивилися на Сусанну, що зайшла з газетою «Le Monde» в одній руці, мокрій, як і вона сама, засмученою ганчіркою.

— Вони вбили Ламарку, — проказала Сусанна, бодай раз схильна перекладати, не нарікаючи, — бразильська влада офіційно заявила про смерть революційного керівника.

— Вибач, якщо скажу, що не знаю, хто це, — мовила Людмила, — але я читаю відповідь на твоєму обличчі. Вибач, коханий.

— Не може бути, проклятуща курва їхня мати, — аж нетямився Ередіа, вирвавши в Сусанни газету і одразу повернувши її. — Читай далі, не може бути, але читай.

— «Він спав під деревом разом зі своїм помічником Жозе Кампосом Барретасом і своєю подругою Ярою Явельберґ, як раптом їх оточили зо два десятки агентів Центру операцій внутрішнього захисту».

— Внутрішній захист, — повторив Ередіа, відвернувшись і розглядаючи крізь фіранки сад і кедри.

— Ох, — зойкнула Людмила, шукаючи навпомацки пляшку поміж паперів і подушечок. — Вибач мені, Маркосе.

— «Згідно з офіційною версією, Жозе Кампос першим відкрив вогонь, але був убитий кулеметною чергою. Одразу після цього вбили Карлоса Ламарку. Знову-таки за повідомленням влади. Яра Явельберґ, побачивши, що немає змоги втекти, наклала на себе руки».

— Як ясно, як досконало, — зітхнув Оскар. — І більше нічого, справді.

— Як ти хочеш, щоб я знав його, полячко, Бразилія далеко від Кордови.