Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Лише оці три конверти, — обмежився у своєму перекладі перекладач, на превелику втіху комісаріату. Ну, а листи були написані досконалою французькою мовою, і вже на Ке д’Орсе відбулася одна з біганин і нарад, про які краще мовчати, вже не кажучи про те, що відбувалося в трьох або чотирьох центрально- і південноамериканських посольствах, бо це навіть не Данте в п’яти томах.

* * *

— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?

— Каналь, — сказав Ґомес, що по телефону називав свій псевдонім, наче його ім’я не захищало його не менш надійно.

— Кажи.

— Вони вбили Ламарку.

Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.



— Що сталося? Чому в тебе таке обличчя?

— Я не раз мав таке за ці два роки і, мабуть, матиму і в майбутньому.

— Скажи мені, — просила Людмила. Так само й Оскар, і Ередіа, що закінчували у Вер’єрі останні готування й дивилися на Сусанну, що зайшла з газетою «Le Monde» в одній руці, мокрій, як і вона сама, засмученою ганчіркою.

— Вони вбили Ламарку, — проказала Сусанна, бодай раз схильна перекладати, не нарікаючи, — бразильська влада офіційно заявила про смерть революційного керівника.

— Вибач, якщо скажу, що не знаю, хто це, — мовила Людмила, — але я читаю відповідь на твоєму обличчі. Вибач, коханий.

— Не може бути, проклятуща курва їхня мати, — аж нетямився Ередіа, вирвавши в Сусанни газету і одразу повернувши її. — Читай далі, не може бути, але читай.

— «Він спав під деревом разом зі своїм помічником Жозе Кампосом Барретасом і своєю подругою Ярою Явельберґ, як раптом їх оточили зо два десятки агентів Центру операцій внутрішнього захисту».

— Внутрішній захист, — повторив Ередіа, відвернувшись і розглядаючи крізь фіранки сад і кедри.

— Ох, — зойкнула Людмила, шукаючи навпомацки пляшку поміж паперів і подушечок. — Вибач мені, Маркосе.

— «Згідно з офіційною версією, Жозе Кампос першим відкрив вогонь, але був убитий кулеметною чергою. Одразу після цього вбили Карлоса Ламарку. Знову-таки за повідомленням влади. Яра Явельберґ, побачивши, що немає змоги втекти, наклала на себе руки».

— Як ясно, як досконало, — зітхнув Оскар. — І більше нічого, справді.

— Як ти хочеш, щоб я знав його, полячко, Бразилія далеко від Кордови.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза