Читаем Читанка для Мануеля полностью

Я дивився на неї з жалем — занадто вдягнену і відмінну для цього місця, де вона була єдиною жінкою. Як сказати їй, що ми прийшли не задля стриптизу, якщо я знову бачу її патетичну, миттєву, вперту спробу визначити себе перед лицем кожної незвичайної ситуації, мораль, не менш автоматичну, ніж дезодорант під пахвами і досконалість зачіски. Як у біса витягти її й вийти самому за межі усталених шаблонів, кастраційних ритмів нашого повсякденного животіння, і то цієї години, коли все було Людмилою і безоднею, подорожжю в нечистому потязі ревнощів і чимсь на кшталт тамбура, далекими кімвалами, можливо, тахікардією після склянок білого вина, який тамтам за повіками, Фриц Ланґ, своєрідна манера, з якою підійшов до мене гарсон, водночас догідливо і авторитарно, можливо, націлений пістолет у кишені білісінького жакета, і раптом суцільна пітьма, в якій усе було чеканням, бо щось у моїй душі знало про непочуте завдання, воно мені снилось, я, так би мовити, пережив його, і як тепер незмірно тяжко пояснити Франсині, якого біса я затягнув її в це сумовите кишло, де мадемуазель Антинея, хоч як подивись, була єдиним (із Франсиною на іншому полюсі, в іншій реальності, не менш нереальній), що заслуговувало назви гарного, заслуговувало тривати, саме такою була для мене Людмила, непомильні ознаки, завершення фактів протягом ночі, яке все ясне на краю тамтама, що й далі скандував свою відповідь, а тоді сказати Франсині, моя давня кохана подруга, дурненька моя, ти не розумієш, що ми прийшли не для стриптизу, поглянь на цього гладкого араба, що, напевне, витрачає свій тижневий заробіток, поглянь на дідка в напрасованій сорочці, що вмостився в першому ряду, щоб не пропустити жодної деталі, але це видається мені великою помилкою, бо ж кожному відомо, що лупа вбиває Клеопатру, поглянь на цих хлопців, які наче сплять, їхнє уявлення про чоловіка полягає в прикиданні байдужим, примружуються й прикипають очима до мадемуазель Антинеї, що насправді краща, ніж можна було припустити з огляду на такий тариф, як, по-твоєму?

— Вони мені огидні, вона і ці всі чоловіки, а надто ми.

— Ого.

— Це фарс для лицемірів, імпотентів і розчарованих.

— Ох.

— Навіщо, Андресе, навіщо? Я розумію, зрештою, що сьогодні, але чому оце?

— Скажімо, дівчинко, це кишенькова навколосвітня подорож, баланс після цілковитого припинення діяльності, довга ніч Нерваля під ліхтарем. Не дивися на мене так, у мені немає нічого суїцидного, це все метафора. Послухай трохи музику, яку поставили для бідолашної Антинеї, її грали в Акапулько рівно двадцять років тому, замолоду я мав платівку. Ні, ззаду вона нівроку з оцією такою self-contained[134] попкою. Ох, а тепер, а тепер ця її усмішка, дівчинко, лагідна й добра, як і ти.

— Нікчема, ти і твої self-contained попки, твій еротизм порнобібліотеки.

Проте її рука коло мого стегна, гаряча й судомно стиснута, теж почала, як не раз і давніше, свою навколосвітню подорож, докір веде до ніжності, ніжність — до поцілунку, поцілунок — до кохання, кохання — до прокидання, прокидання — до докору, швидке і сумне роз’єднання капсул, аж поки HACA тіл віддало наказ зблизитися ще раз і здійснити стикування («Reuter»). Поважна, таємнича, пересичена мадемуазель Антинея скінчила свій номер, ступивши крок убік, який увиразнив її груди, синя завіса з зірочками приховала побіжну картину ретельно вискубаної поцьки, на якій мінімальне прикриття, передбачене статтею А-2345 кодексу муніципальної моралі, здається, зникло, щоб з’явився рожевий спалах, а яскраво зелені прожектори збіглися з загальним рухом стільців, кілька ріденьких оплесків і рев, що не провіщав нічого доброго, поглянь, як виходить таїтянка в свої сорок п’ять років, коли вони з екзотичних країн, їм, не знаю чому, прощають і вік, і черевце.

— Ти, як бачу, знавець.

— Ні, дівчинко, це просто припущення. Але слухай, якщо ти й досі не пристосувалася до обставин, незважаючи на все випите, нічого не лишається, як іти й шукати те таксі, про яке ти казала нещодавно, бо вже написано, що цю ніч я проведу сам.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза