Читанка для Мануеля

— І тоді ми з тобою поїдемо до Кордови, — розтягувала слова Людмила, що мала свої ідеї-фікс, — і я хочу, щоб там було багато кульок, птахів, козенят і медових пряників.

Маркос збагнув, що за цими словами ховається втома, бідолашна полячка, скільки нового нагромадилось у її голові. Він попросив дати йому пити, дививсь, як вона гола походжає по кімнаті, рухається, як актриса, володарка свого тіла, кожного руху, що вимальовував її в сутіні. Колись усе стане таким, як ти, думав Маркос, гукаючи її, все буде оголеним і гарним, ми ліквідуємо купу брудних пальт і загиджених штанів, бо, полячко, з цього всього має щось вийти. Але цей бажаний образ слід любити до нестями, незважаючи на Realpolitik та іншу необхідну зброю, не завжди чисту і гарну, незважаючи на інші неминучі погані варіанти вибору, як-от, скажімо, коли хірург бабрається в лайні та жовчі, щоб вирізати пухлину й повернути підлітка до життя, тільки з цим усім і, зрештою, коли настане пора, всупереч цьому всьому можна покинути ніч.

— Мені боляче, не треба туди.

— Боляче? Вибач, я не помітив, таке може статися, коли балакаєш про політику.

Маркос нахилився над нею, відчуваючи, як вона горить, пригорнувшись до його тіла, ковзнув униз, аж поки його вуста досягли місця зустрічі стегон, і заходився ніжно цілувати її, заповзати язиком у гладенький солоний отвір; Людмила підвелася, бурмочучи і стогнучи, він почув її заклик, але й далі шукав глибин, його руки стиснули їй стегна жестом людини, яка гамує нелюдську спрагу. Знетямившись від насолоди, яку й інші вміли давати їй, Людмила відчула, що це не те саме, що сьогодні все змінилося і все, зрештою, однакове, її поця, рот Маркоса, її стегна, руки Маркоса, а всередині підводилося інше, те, що Маркос прагнув сказати їй, щось на кшталт надії на відмінність у схожості. Запустивши руки у волосся Маркоса, вона кликала його нагору, розкрилася, мов арка, шепочучи його ім’я, в якому починалося щось інше, вже від інших меж, по той бік грані, де все могло бути поетичними альманахами, повітряними зміями, козенятами і театрами, де коли-небудь Веремія зможе мати ці всі назви і всі зірки.

* * *

Сторінки для Мануелевої читанки: завдяки своїй любові до сенсацій і сатири Сусанна й далі збирала вирізки й педагогічно наклеювала їх, тобто чергуючи корисне з приємним, і то так, що, коли настане пора, Мануель прочитає альбом з не меншою цікавістю, ніж Патрісіо і вона читали свого часу «Скарбницю юності» й дитячий журнал «Billiken», перехід від читання до гри відбуватиметься в дитини без великого травматизму, але як дізнатися, де лектура, а де вже гра, яким буде світ Мануеля і, хай йому грець, каже Патрісіо, молодець, люба, ти наклеюєш йому нашу теперішність, а також інші речі, тож йому доведеться обирати, дізнаватись, якими були наші катакомби, і, можливо, хлопець почне вже їсти той такий зелений виноград, на який ми поглядаємо з такого низу.

Такі міркування не наганяли на них смутку, навпаки, незмірно тішили їх, скажімо, Сусанна вирішила, що Мануелеві — ще в аргентинській початковій школі — годиться знати про речі, про які повідомляють вирізки і без яких спокійнісінько обходяться інші, теж південноамериканські діти; знати про все, що в цілковитій згоді з Песталоцці сприятиме руйнуванню відрубності та провінціалізму тих дітей, і, не замислюючись довше, рясно змастила клеєм цілу сторінку альбому і приклеїла там одну чилійську вивіску, яку подарував Фернандо (а втім, він зник з географічної карти після своєї вірогідної підозри, що дійшло до гарячого і найкраще розважливо ховатись у готельному номері: стипендії — річ делікатна), тож Мануель, почавши долати неписьменність, дізнається, що

* * *

Другий поверх над бульваром, брудним від людей, неонові мухоловки для провінціалів, вузькі, помальовані червоним і золотим сходи, спертий дух колективного існування, гардероб із беззубою старою і стертими засмальцьованими жетонами, треба бути, мабуть, несказанно засмученим, думала Франсина, піднімаючись першою, щоб набратися духу й зайти до такого місця; на сходинках ще можна було відмовитися, попросити Андреса провести її до таксі, а потім самотньою пробути свою нікчемну ніч, але вона піднімалася, біле вино огорнуло її не менш тупою і печальною втомою, ніж задимлений салон нагорі з туманними чоловічими постатями на кількох рядах віденських стільців, помостом, де зелений і синій прожектори ворушили повітря гарячого акваріума, і великою золотою рибкою, що всміхалася геть нікому і щойно зняла бюстгальтера з блискітками, знову, вп’яте за вечір, поклавши його на бильце фотеля, де вже лежали блуза й спідниця і куди невдовзі легенько впадуть червоні трусики, і мадемуазель Антинея постане голісінька за три метри від Андреса і Франсини, що вже почали розрізняти форми і барви в мінливому тумані акваріума.

— Нарешті, — проказала Франсина. — Хоча для задоволення твоєї примхи можна було б вибрати щось краще.