Доторк

Страшно від того, що доведеться привести сюди дитину й намагатися дати їй нормальне життя, коли він такий відірваний від часу та простору. Усі жінки почуваються такими нажаханими, такими трепетними?

Карен не говорила про ці речі з Барні, лише з Майрою й сама із собою. Особливо вночі. Це взагалі здорово? Можливо, вона забагато над цим розмірковує. Їй потрібно стати товариськішою, відвідувати якісь місця, дивитися на гарні речі — не те щоб вона вірила в ті історії бабусьок, що на ненароджену дитину дійсно добре впливає, якщо мама слухає добру музику й насолоджується мистецтвом. Але навіщо ризикувати? А що, як якимсь дивним чином речі, які ми бачимо й чуємо, передаються дитяті? Їй треба взяти почитати якихось гарних книжок. Усі ці роки вона планувала прочитати «Війну і мир» та «Улісса» і ходити більше в художні галереї та на концерти. Тепер цим варто зайнятися.

З наближенням наміченої дати пологів Карен почали лякати різні дрібні речі: шум, тіні в темряві, дивні відчуття в тілі. Лякала невимовна ідея турботи про новонароджене дитя. Вона раз за разом повторювала собі, що народження й виховання дітей — це те, що більшість жінок роблять як щось само собою зрозуміле. Неосвічені, збентежені, люди з інвалідністю — усі народжують дітей і якось їх виховують, то чому ж вона не зможе робити те ж?

Це не надто допомагало. Карен досі боялася думки про маленьку істоту, що завиває й верещить, просячи про безпеку та життя. А якщо вона зробить щось неправильно? Якщо випадково дасть дитині померти? Чи навіть гірше: в якомусь нападі депресії чи безконтрольного настрою вб’є її?

Сліпий, безрозсудний страх, запевнила себе Карен. Вона багато пережила, але зможе потурбуватися про власну дитину. Вона дасть їй більше любові, більше уваги, більше прихильності, ніж якби цього не сталося. Та коли Карен намагалася уявити собі, як дитина виглядатиме, в голові виникали фізичні дефекти — від заячої губи й розщепленого піднебіння до ектродактилії й безрукої чи безногої маси плоті. Та неважливо, хоч би яким жахливим було тіло, обличчя залишалося гарненьким, із синіми очима й вологими каштановими кучерями.

А іноді її денні фантазії скидалися на відчуття загубленої в пустелі, коли навколо неї пісок і вороги, примарні форми, що виникали нізвідки, хапали її одяг і тіло, кричали, що вона радіоактивна. І коли вони її торкалися, на шкірі розцвітали виразки й текла кров.

Карен була нагорі з Майрою, щось прасувала, коли почула крики. Вона прочинила вікно й побачила тіні, що рухалися по газону. Тоді почула крик: «Так йому, сучому потроху! По яйцях йому дайте! Хай знає!»

Вона впізнала голос Барні: «Вбийте мене, уйобки! Давайте, краще вбийте мене вже, бо я до вас дістануся. Богом клянуся, я вас знайду».

— Це Барні, — озвалася вона. — Вони його б’ють.

— Виклич поліцію! — закричала Майра.

Хтось вигукнув: «Он його сука у вікні!» Карен відійшла саме вчасно, коли у відкрите вікно влетів камінь, ледь не зачепив її та розбив лампу біля ліжка. До смерті нажахана, вона кинулася до телефона. І знову почула голоси з вулиці.

«Давайте, ходімо звідси».

«Він повзе геть. Зараз утече, дивися».

«Ходімо, придурку. Ти ж не вбивати його зібрався. Вони вже копів викликали».

Вони побігли, за кілька секунд вуличну тишу прорвав рев машин, запущених двигунів, а тоді дві машини швидко поїхали геть.

— Суки, — прошепотіла Карен, — сподіваюся, ви розіб’єтеся й здохнете страшною смертю. — А тоді осіклася й спробувала заковтнути слова назад. — Ні, я не хотіла, Боже. Я не це мала на увазі. Вони не знають, що роблять. Прости мене.

Хтось на іншому кінці дроту відповів, і вона закричала в слухавку:

— Будь ласка, швидше! Це місіс Старк! Побили мого чоловіка. Він серйозно поранений. Приїздіть якнайшвидше.

Запала тиша, тоді голос на іншому кінці, тихий і незворушний, відповів:

— Ага, добре. Побачимо, чи зможемо когось надіслати туди через якийсь час.

— Швидше! — благала вона. — Будь ласка, швидше!

Вона з грюкотом поклала слухавку й збігла вниз до Майри. Барні якось доповз до передніх сходів і тепер сидів там, хитався вперед і назад, плачучи.

— Я не зміг дати здачі. Не зміг від них утекти. Хотів розбити їм пики кулаками, але не зміг. — Він стиснув кулаки й дивився на них. — Міг узяти на себе одного-двох. Я ще маю силу в руках. Хотів проломити їм голови, але руки мене не слухалися. Вони ніколи мене не слухаються. Вони зв’язані… зв’язані. У мене, сука, зв’язані руки…

Карен хотіла його заспокоїти, але Барні відвернувся.

— Я викликала поліцію, — промовила вона.

— А що це дасть? Сама знаєш: той мудак шериф нічого не зробить. Ми ж не знаємо, можливо, то навіть були його люди.

— Як ти? — запитала Майра. — Чим тобі допомогти?

— На жаль, житиму.

— Не кажи такого, — спинила його Майра. — Тобі не можна так думати.

Але більше Барні не говорив. Дозволив вивести його нагору в спальню.