Доторк

— Принести тобі льоду? — запитала Карен. Вона бачила, як він тремтить, понад усе хотіла торкнутися його, обійняти, допомогти йому знайти спосіб вивільнити свою лють. Він не відповів, а тоді вона усвідомила, що він блимає очима на годинника фертильності на нічному столику. — Що таке, Барні?

— Немає часу.

— Часу на що? — запитала Майра.

— Надто пізно.

Карен торкнулася його руки.

— Барні, зберися.

Він здригнувся від її доторку й вказав на годинника.

— Дивіться! Червоне! — закричав він. — Зона фертильності. Шкода, що ти вже вагітна.

— Барні, будь ласка…

— А ти? — запитав він Майру. — Хочеш випробувати фортуну? Просто зроби ставку на червоне.

Майра похитала головою й глянула йому в очі.

— Не муч себе. Ти пережив дуже…

— Сука! — Він схопив годинника й видер провід із розетки. — Нам це більше не потрібно.

— Барні, не треба!

— Кидатись я ще можу. — Карен закричала надто пізно, щоб його спинити. Барні швиргонув годинника фертильності через усю кімнату. Той відлетів від стіни, упав на туалетний столик Карен, скинув її косметику й розбився на підлозі. — Гляньте: коли я щось кидаю, руки не вагаються. — Тоді він затих, дивлячись на свої вологі долоні та на годинника на підлозі. — Вибачте. Не треба було цього робити. Я більше не міг на нього дивитися. Більше ні на що немає часу.

Барні опустився на ліжко й ліг.

— Лишіть мене. Просто йдіть і залиште мене обидві. Усе буде добре. — Він іще трохи помовчав, тоді озвався: — Якщо приїде поліція, скажіть їм, що все нормально. — Обернувся обличчям до стіни. — Скажіть, що вже надто пізно, що вже ніхто нічого не вдіє.

***

Лежачи на ліжку, Барні пригадав жорстоку натуру свого батька, пригадував, як одного разу після рясного снігопаду (гарні білі кучугури, з якими так весело гратися) батько вбив би того рудого хлопця, якби спіймав. Він біг за ним, наче скажений, розмахуючи лопатою, бо хлопчик поламав снігову фортецю Барні й ударив його. Йому спало на думку, що тато, мабуть, спостерігав за цим через вікно, бо вилетів він з будинку в майці та капцях, схопив лопату, погнався за малим (і підсковзнувся на снігу, бо хлопчик років десяти, як Барні, був для нього зашвидкий) і повернувся додому розчервонілий, видихав клубки пари на холодному повітрі й поплескав Барні по плечі, бо знав, що його син не винен. Барні був невинною жертвою, батько все те бачив і розумів.

А іншого разу, за кілька років до того, влітку, просто в нього перед будинком один старший, більший хлопець почав бійку, притиснув Барні до асфальту й бив. А тоді Барні почув тріск скла й побачив, що хлопець дивиться, як батько Барні висунувся з вікна. «Я вб’ю тебе, якщо ти ще хоч раз удариш мого хлопця!» У нього в руці була миска. Він кинув і її, але знову промахнувся, проте шматочок скла порізав Барні руку. Перестрашений хлопець кинувся по велосипеда й шалено покотив геть, кричачи їм: «Старий сраний пшек! Божевільний пердун старий!»

Барні ніколи раніше не чув, щоб його батька так називали. Він знову був шокований, коли піднявся нагору — з хустинкою на скривавленій руці — і почув, як мама кричить, що тато міг убити того хлопця чи самого Барні.

— Але той хуліган чіпав його. Я бачив.

— Якби ти вбив його, що далі? Мусиш пильнувати свого скаженого характеру.

— Та… — Махнувши рукою, батько показав свою огиду. Ніколи неможливо було переконати батька, що він помилився. Як тільки він щось вирішував, рішення ставало кінцевим. Барні ледь не плакав, але знав, що це розлютить старого навіть більше, ніж бійка. Чоловіки не плачуть. Чоловіки можуть злитися, але ніколи не плачуть. — Усе добре, хлопче, — сказав він, скуйовдивши йому волосся великою мозолистою долонею. — Я все бачив. Ти там не винен.

Де ж його батько тепер? Чому ж він не прийшов сюди й не розбив їм голови здоровенними кулаками, не побив їх до крові, як зробив би це раніше?

Побиття Барні дивно вплинуло на Майру. Коли він не дозволив Карен допомогти йому, Майра не на жарт схвилювалася. Кілька разів протягом наступних днів Барні бачив, як вона його розглядає, ніби намагається зрозуміти щось, але не може.

Одного дня, коли Карен була на занятті Червоного Хреста, він спустився вниз, щоб побути на самоті, а Майра пішла за ним.

— Барні, ти ж людина, — почала вона. — Тобі не варто намагатися нести все це самотужки.

— Я мушу, — сказав він їй. — Я не можу плакати в когось на плечі. Коли щось таке трапляється, почуваєшся присоромленим і винним. Можливо, певним чином винен я сам. Якби так не хвилювався про майбутнє, якби не пішов на роботу в Центрі, я б не заразив нічого й нікого. Якби не заперечував минуле, якби не відмовився від свого батька, якби…

— Не звинувачуй себе, Барні. Не потрібно обертати провину всередину. Хіба ти вже не бачив, що ми всі розділяємо те, що сталося з тобою? Ми називаємо твої страждання нашими й дістаємо від цього силу. Барні, ти потрібен нам так само, як ми — тобі.