Драматичні твори

Секретар. Званцевої? Ліди? Ну, аякже! Бойова була жінка — другої такої не буде. На всіх фронтах билася — і проти Денікіна, і проти Врангеля, і в Середній Азії. Щоб Ліди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповістка. Іване Терентійовичу, піди довідайся, в чому справа.

Юркевич (хвилюється). Бойова була... Значить, її немає. Вмерла. Бідна Ліда! Послухайте, ви не скінчили про Ліду Званцеву...

Секретар. Так, бойова була... поранена була тяжко на Перекопі. Насилу врятували.

Юркевич (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потім бачили?

Секретар (не поспішаючи, закурює цигарку). Це кого Ліду? Званцеву? Та вона ж і тепер тут.

Юркевич. Як? Ліда тут! Та кажіть-бо!

Секретар. Ну, аякже — директором курячого радгоспу — за містом — ось у садибі цього самого графа, в його •маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося — ціле, знаєте, куряче місто — красота!

Юркевич. Чудеса! Ліда розводить курей... Але як ЇЇ побачити?

Секретар. Та вона щодня тут буває. Здається, і сьогодні буде. Ну, вибачте, мені треба. (До залізничників.) Ну, товариші, пора. Ходім на перон. Зараз поїзд.

Куриця. На місця! Увага! Губи на мундштук, пальці на клапани! Кроком руш!

Усі виходять на перон.

Юркевич. Та ось де чекала її доля після в,сіх її бур!

У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справді золота курочка ель Газар, про яку стільки мріяв і не діждався старий... А я?

IV

Входить Карфункель. Його теж не пізнати. Шикарне пальто, капелюх,

новенький чемодан.

Юркевич. Як, це ви? Гер Фар... Фур... пробачте — Карфункель! Ви все ще тут?

Карфункель. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогодні я їду. Я ж казав вам, що їду додому і післязавтра буду в Гейдельберг. Рівно через півгодини я їду. (Він виймає чудового золотого годинника.) Мій годинник знову йде. Я знову його заводиль, мій годинник, годинник мого життя. Ді ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шість двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду — іх гатте рехт.

Юркевич (сміється). Так, але якого року? Ви казали мені це в тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році, а тепер тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий. Маленька різниця — на десять років.

Карфункель. Десять років, десять років! Зальбадерей! Ві все ж таки забуваль мій лекцій. Ві забуваль, що десять років і півгодини часом бувають рівні на справжній годинник часу. Десять років. Я викреслюваль їх з мій рахунок, ці десять років вашої революції. У мене мій рахунок, мій час — і я вірю' лише моєму годиннику.

Юркевич. Ви занадто щедрі, майн гер, дивіться — не помиліться в рахунку. Проте що ж ви робили ці десять років? Чому не їхали раніше додому?

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лічиль. Для мене це були ті півгодини, на які спізнився мій поїзд. (Дістає з кишені пачку листів і телеграм.) Але тепер я їду. (Читає одну телеграму.) Все гаразд. Час знову служить мені, як раніш. Я знову — майстер часу.

Юркевич. Так, але ж ваші справи йшли, як видно, непогано. Хтось мені казав, що ви були десь головним інженером, мали свій автомобіль і таке інше. Чому ж ви тоді не поїхали додому?

Карфункель. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.

Юркевич. Де? На станції?

Карфункель (ніяково). Ні... в іншому... в іншому місці.

Юркевич. А! Розумію. В такому — з гратами. І довго ви... сиділи?

Карфункель. Я ж казав вам, що я не лічиль цих дурних років. (Одвертається невдоволений.) Це все проходиль, і сьогодні я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарешті мій геніальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобіас Рамінгер чекає моїх рисунків, і післязавтра ми почнемо роботу. І тоді — і тоді світ пізнає, що таке час. Люди пізнають, чому півгодини тривають часом довше, ніж десять років, і чому десять років старого такі не схожі на десять років юнака. Але ми це змінимо. Ми підкоримо час дужчим і розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землі. І тоді світ уславить мене — першого майстра часу — Тобіаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.

Юркевич. Дивіться, не довелося б повернутись.

V

Відчиняються двері, і двоє робітників вносять величезний ящик, весь обліплений ярликами з закордонними написами. Слідом за ними входить Ліда. Тепер їй 36 років. Вона, ие те що постаріла, але змарніла, риси обличчя пом’якшали, легка тінь мудрості й суму лягає часом навколо її губ.

Робітники. Єсть, товаришу директор,— в цілості. (Ставлять на підлогу.) Важкий, диявол!

Ліда. Добре, добре. Ідіть же приготуйте грузовик.

Юркеви ч (кидається до Ліди). Лідо!

Вона озирається, не розуміючи, потім скрикує і підходить до нього. Він бере її обидві руки і веде на авансцену. І так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного..

Далека музика.