Драматичні твори

Черевко (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибі, товариші, спасибі,— не сумнівався.

Карфункель. Алле таузенд! Це люди з залізним серцем.

X

З шумом вбігає Таратута.

Таратута (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша,— де ви? Дістав камфору, ріж її душу вареником,— аж цілих шість ампул!

Оля (скрикує). Боже мій, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього.)

Таратута. Получай, мамаша, получай, красуня,— та не реви, камфору підмочиш.

Оля рвучко цілує Таратуту, бере пакунок і вибігає.

Рух. Крики:

— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твій хлопчик!

Ще одйн залізничник схоплюється з місця:

— Чорт з вами! Поїду і я!

Черевко. Ну, Прокопович! От молодець!

Таратута. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду і я з

вами, товариші,— візьміть хоч кочегаром — я ж так само біля машини пораюсь. Візьмеш, товаришу Черевко?

Черевко (радісно тисне всім руки). А чому не взяти? Тільки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, і коли повернемось — невідомо. А швидкість — скільки машина витримає.

Таратута. Так цього ж тільки мені і треба. Цього я тільки й хочу. Дуй, жени — а куди — і сам не знаєш. Тільки б вітер у вухах свистів та озиратись було не треба.

Черевко. Ну, тоді все гаразд. Не знаю, як хліб, а за вітер ручуся — буде. Спасибі тобі, друже,— повік не забуду.

Всі підводяться, розходяться з гомоном.

XI

Увіходять Ліда і Юркевич.

Ліда. Жаль мені тебе, Лесику, та нічого не вдієш. Треба їхати.

Ю р к е в и ч. Як! Сьогодні? Зараз?

Ліда. Адже ти чув — піде військовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комісаром. Та й доїду скоріше і легше... Не сердься, Лесику, прощай.

Юркевич. Знову... один... Знову розбита мрія... Казка моєї любові.

Л і д а. Не муч мене, Лесю... Мені і без того тяжко. (Цілує його в лоб.) Що робити... (Зітхає.) Не в час ти мене покохав, любий... Та й не такої тобі треба любові...

Юркеви ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрія, до якої, наче дитина до свічки, я тягнувся всі ці роки. Тільки такий дурень, як я, міг вважати за тихе золото твоє блискуче пір’я — полум’яна птице революції... І як же боляче обпікся я об ці палаючі крила. Ну, що ж — прощай... (Одвертається.) Лети в свої пожежі, невловима жар-птице.

Входить комісар військового поїзда.

Комісар. Значить, ви їдете, товаришу?

Черевко. Я готовий.

К о м і с а р. Ви ж знаєте,— поїзд особливого призначення.

Ч е р е в к о. Знаю.

Комісар. Маршрут засекречений.

Ч е р е в к о. Зрозуміло.

Комісар. Швидкість найвища.

Черевко. Гаразд.

Таратута. Красота!

К о м і с а р. Зміни, зрозуміло, нема. Коли ви повернетесь —не знаю. Стан колій невідомий.

Черевко. Зате — мета, товаришу комісар, відома. Соціалізм.

Комісар. Правильно. І за цю мету — всі наші сили, весь наш час. Шкода тільки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.

Черевко. Нічого,— примусимо і час нам служити.

Таратута (в захваті). Цей примусить, товаришу комісар,— будьте певні. Він же майстер. Майстер часу. А я під-майстерок.

Карфункель. Зальбадерей! Тільки я єсть майстер часу.

Комісар. Значить, в путь. (Тисне Черевкові руку.)

Черевко. За справу робочого класу.

Ліда. Прощай, Лесику. (Цілує Юркевича.)

Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвіст та й додому. Ех, і помчимо ж тепер, бережись усе на світі.

Всі виходять, крім Юркевича, що сідає за стіл, похиливши голову на руки.

Свисток. Гудок. Поїзд відходить.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

1929 рік. Та сама станція, але тепер її не пізнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будівлі вже немає. Від неї лишилася сама лише бокова стіна, якої не встигли розібрати і за якою виріс високий корпус нового вокзалу. Він.уже готовий, але закритий поки що риштованням, і тільки нагорі видно частину фасаду з великим станційним годинником. Саме його і закінчують зараз установляти майстер та його помічник, що піднялися по сходах на

риштовання.

Але будівля ще не закінчена. І хоч усі вільні стіни оздоблені гірляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрізь заметено і чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибрані ще драбини, відра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золоті написи:

«1929 р і к. ТІ р н в і т мужньому бійцеві за соціалізм машиністові Черевкові, д е л е г а т о в і V Всесоюзного з’їзду Рад!», «Хай живе п’ятирічка соціалістичного будівництва!»

І

Гучний удар станційного дзвона відкриває цю сцену. І зараз же починається метушня. Квапливо пробігають кілька спізнілих робітників, тягнучи лопати, відра, мотки дроту. Спішно проходить начальник с т а н ц і ї, назустріч якому йде, застібаючись на ходу, с екретар осередку. І відразу ж з усіх боків починають сходиться й збігатися залізничники; серед них знайомі нам Василь Іванович, Іван Терентійович та інші, а також музики Залізничного оркестру.

Секретар (на ходу). Скоріше, товариші, скоріше! Оповістка! Через двадцять хвилин поїзд.

Начальник станції. А де зустрічаємо?