Драматичні твори

Черевко. Пуста бд^лаканина, товаришу. Революція важливіша за хвилинні справи.

Карфункель. Що такий! Ну, то дивіться ж, щоб ві не пожалкували потім про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революція в світі!

Вбігає ще більше стурбована Оля.

Оля. Андрію Трохимовичу, ви тут? Серьожі зовсім погано, що ж мені робити, що робити! Доктор каже — камфора... якщо не дістанемо, умре... (Плаче.)

Ч е р е в к о. Що ж мені робити, Олю, що... ти ж бачиш... Ніде немає.

Карфункель (хмуро). Ага — я говоріль. Ось вона — цей хвилина.

Оля. То він же умре — підемо додому. Він тебе кличе, хоче тебе бачити.

Черевко (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумій — не можу — зараз осередок¹⁵... негайний наказ... Треба готувати поїзди на фронт. Ех... (Затуляє обличчя рукою.)

Вбігає секретар осередку.

Секретар. Андрію Трохимовичу, ти тут? Іди мерщій в дежурну — осередок. Чекають.

Ч е р е в к о. А? Що? Зараз... (Стоїть, стиснувши кулаки.)

Оля тихо плаче.

Карфункель (тихо). Тепер ви зрозуміль? Який революція поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син і коли він вас кличе.

Черевко (отямившись — рішуче). Ходім, Павло Михайловичу. Іди, Олю, іди. (Цілує її.) Я потім... Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним.)

Юркевич. Що, майн гер,— є, значить, люди сильніші, ніж ваша мудрість. Цього разу ваш «фокус не удалсі».

Карфункель. Зальбадерей! (Виходить> грюкнувши дверима.)

VII

Підходить поїзд. Юркевич іде до виходу. Входить Ліда. Вона в кожусі,

з револьвером.

Юркевич. Лідо! Нарешті. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки.) Думав, вже не діждуся... Та, мабуть, вмирати ще рано. (Підвівся.)

Ліда (цілує його). Бідний мій хлопчику, і справді, який ти став нещасний... Які в тебе бліді воскові вуха. Не знаю вже, що мені з тобою й робити. Постривай — я привезла тобі сала і курочку — поїсти... Любий...

Юркевич. Спасибі, Лідо,— тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обідав часто. Тільки самим чаєм і жив.

Ліда (зітхає). Так мені ж знову треба їхати — і надовго.

Юркевич. Як їхати! Куди?

Ліда. На .фронт. Ти ж знаєш, що білі захопили Донбас.

З Врангелем ¹⁶ ще треба боротись. За Дніпро, за вугілля, за донську пшеницю, за нашу волю. Війна ще не скінчилася, любий.

Юркевич. Але ж ти жінка, Лідо. Хіба немає солдатів на фронті?

Л і д а. Я комуністка, Лесю,— значить, теж солдат. Партія кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.

Юркевич. Партія, партія... То навіщо ж тоді ця воля, яку ти захищаєш своєю кров’ю? Навіщо ця воля, якщо партія поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тоді це не воля, а насильство.

Ліда. Ти анархіст, Лесю. А хіба ваш анархізм, ваша містика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що індивідуальність повинна відродитись в громадськості.

Юркевич. Це діалектика, Лідо, а проміж нас тільки один суддя — серце. І якщо воно мовчить...

Ліда. І ти — і ти можеш говорити мені це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? І якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хіба... Ах, та не вмію я про це. Адже я жінка. Що ж ти думаєш, легко мені йти в ногу з чоловіками,— і якими чоловіками! — в цей грізний і великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жіночої слабості, вагання? Може й мені хотілося б часом скинути цей .кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тільки епізод,— а для мене вона велика радість, що дала мені життя.

І ось я сама, я сама повинна від неї відмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди... І коли моє серце спливає кров’ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками.)

Юркевич. Лідо, моя дорога Лідо!

Ліда. Нічого... я зараз. Вже пройшло. Іди, милий, я зараз. Дай мені хусточку — в мене немає... Мені ще треба здати пакети комісару_< Ходім.

Виходять.

VIII

Лундишев (входить). Не догнав... побігла, проклята баба... А добра, здається, курка... велика — напевно, з моїх віандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сідає на лавку.) Так і" стоїть перед очима смажена жирна курочка... золотава картопля... гранчаста склянка, рубінове внио. Та невже ж я ніколи ме покуштую курки, курячого м’яса! (Схиляє голову на руки.)

Входить Усачиха, тримаючи під хусткою загорнуту в газету вже смажену

курку.

Усачиха. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще віддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольці. Казали, що сюди побігла — на збори. А ось і кошолка її — до речі. (Іде до лавки.)

Л у н д и ш е в (схоплюється). Слава богу,— вона! Мадам, продайте мені вашу курку.

Усачиха (озираючись). Курку... яку курку?

Лундишев. Та я ж бачу — у вас під хусткою, в папері.

Усачиха. І бистроокий же старий а спить, а кури бачить. (Нерішуче.) От іскушеніє... а ти знаєш, почому зараз курка?