Драматичні твори

2-а жінка. Товарний!

II

Підходить товарний поїзд. Всі кинулись на перон, Оля сідає на лавку, сумно похиливши голову. Входить Юркевич, змарнілий, обшарпаний. Мовчки сідає поруч на лавку, закурює цигарку.

Юркевич. Не полегшало хлопчикові?

О л я. Де там. Серце зовсім не працює. Доктор сказав— камфори. А де її взяти — в жодній аптеці немає.

Входить, як завжди жвавий і веселий, Таратута з живою куркою під пахвою. За ним У с а ч и х а.

Таратута (відбиваючись на ходу від Усачихи). Геть! Відчепись! Кажуть тобі, непродажна.

У с а ч и х а. Та навіщо тобі курка, куродав непутящий! Я ж тобі гарну ціну даю — двадцять тисяч!

Таратута. Котись, котись. Я курми не торгую. Геть! (Бачить Олю.) Олечко, красуне моя безутішна! А я тебе по цілому вокзалу шукаю. Курочку тобі привіз для твого мальчонки. Ну, що, як він? Стрибає?

О л я (бере курку і ховає в кошик). Та що це ти, Таратуто, як тобі не соромно. (Цілує його і плаче.)

Таратута. От тобі й маєш! Зараз і крани відкрила!

О ля. Кепсько Серьожі, Таратуто,— серце не працює.

Таратута. Не сумуй, Олю,— підправимо і серце. Ба! кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородіє! Яка зустріч! Чого це ти такий маланхольний, кислий?

Юркевич. Так взагалі. Кепські діла, брат Таратуто. А тут ще переслабував на сипняк, охляв. Чекаю ось на жінку — приїздить сьогодні.

Таратута. Е, брат,— через те ти і страждаєі^, що з бабою зв’язався. А я ось їжджу собі по дорогах, шукаю вітра в полі і горя не знаю.

Юркевич (усміхається). По-старому курей давиш?

Таратута. Не забув... Ні, брат, тепер не дуже. Тепер,

брат, курка — рідкість. Якщо й потрапить яка дурна під колеса, то й ту воскрешати доводиться. (Сідає біля Олі на лавочці.) Так-то, Олю, мій друже.

Юркевич. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?

Усачиха (в щирому захопленні). І збреше ж, куродав окаянний!

Таратута. А ти думав, звідки в мене ця курка? Під колеса потрапила, сердешна.

Юркевич. Як під колеса?! Та вона ж жива!

Таратута (не кваплячись, дістає з кишені пляшку

і металеву чарочку). А ось тут і починається воскресєніє із мертвих та інші чудеса. (Наливає в чарочку.) Войдітє. (П’є.) Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку,— скочила, як перемита. (Наливає.) Випий і ти, братику,— коли вже курка п’є і жива буває, то тобі й бог велів.

Усачиха. І все бреше, сукин син. Виміняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!

Юркевич (п’є). І час тебе не бере, Таратуто.

Усачиха мимоволі ковтає, дивлячись, як Юркевич п’є.

Таратута. Час? Це ви, образовані, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною ніякий час не вженеться. В мене один рахунок — завжди сьогодні.

Юркевич. Мудрець ти, Таратуто, сам собі ціни не знаєш.

Таратута. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю,— і мальчонку твого підправимо. (Дає їй пляшку.) На ось, дай йому ковтнути чарочку —•• миттю серце запрацює. Напевно.

Оля (крізь сльози). Йому камфори треба, Таратуто,— а де її взяти... Ось сиджу, чекаю на Андрія Трохимовича — і додому йти боюся.

Юркевич. А в Червоному Хресті питали?

Оля. Скрізь була — ніде немає.

Таратута. Стривай! То я ж знаю!

Оля. Та невже? Ради бога, Таратуто,— врятуй, на тебе одна надія!

Таратута. Поїхав! Є в мене один чолов’яга. Коли вже в нього немає — то, значить, ніде. Потерпи, Олю,— я вмить. (Виходить.)

У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш... (Біжить за ним.)

III

Юркевич підводиться і йде до дверей. Входить граф Лундишев. Він постарів, зігнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку.

Юркевич одвертається і хоче вийти.

Лундишев (зупиняє його). Мсьє Юркевич!

Юркевич (обертається). Чого вам від мене треба?

Лундишев (з образою). Тікаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду... ех!

Юркевич. Невже ви самі не розумієте... Забули...

Лундишев (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловіче! Ви самі, мабуть, забули, як двічі накидалися на мене й душили за горло. В мене й досі шия болить.

Юркевич. Ну, тим більше. Немає, значить, про що й балакати.

Лундишев. Якщо я проговорився тоді, що знаю вашу дружину, то це була просто необережність. А що зі мною зробили подібні до вашої дружини комісари! Не знаєте? Все забрали — гроші, будинки, речі, золото, срібло — все. Ось тільки цей перстень залишився — хочу на хліб та на масло виміняти. Ех!

Юркевич (дивиться на перстень). Ого! Ізумруд. Та ще який великий!

Лундишев. Ще б пак, вісім каратів. Фамільний. Ще від діда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколішках благала, щоб продав,— давала чотири тисячі, потім п’ять — не віддав. Навіть посварилися через це.

Юркевич. Та це ж цілий скарб! Капітал! (Милується каменем.) Ви можете два роки жити на цей камінь.