Драматичні твори

Юркевич. Ламають двері. Треба їх чимось заставити. Вони можуть нас убити, відступаючи...

Тягне до дверей меблі.

Ліда. В мене є ще один револьвер. Ми будемо оборонятись.

Юркевич. Так, так! Жити, жити! Дихати на повні груди, жити з тобою, моя Лідо!

Карфункель (продовжуючи збирати коліщата з підлоги). Зальбадерей! Він уже роздумиваль умирать...

Постріл під дверима. Шум боротьби.

XIII

Голос за дверима. Відчиніть! Свої! Товаришу Юркевич!

Юркевич (у захваті). Таратута! Врятовані!

Двері відчиняються. Входить загін ч е р в о н о а р м і й ц і в. Попереду

Таратута.

Таратута. Товаришу Юркевич! Баришня, мадамочко! Ура! Живі, не спізнився!

Ліда (кидається до червоноармійців). Товариші! Рідні! (Тисне їм руки.) Якого полку?

Юркевич (хапає руку Таратути). Таратуто, друже мій любий! Це ти нас визволив?

Таратута. Та вже так вийшло. Спасибі, братва попалася знайома. Згодилися в тил один броневйк пустити. Для тебе, друже, і станцію, здобули, і все на світі.

Юркевич. Та коли ж ти встиг, каналія? (Сміється від щастя.)

Таратута. Та хіба я час лічу чи міряю?

Юркевич. Правда, Таратуто, правда — його ні полічити, ні виміряти.

XIV

Входить ще загін з командиром. Вводять кілька чоловік заарештованих,, у тому числі Л у н д и ш е в а.

Командир. Зайняти всі виходи. Єфимов, займи телеграф! Заарештованих замкнути поки що тут. А це що за громадяни?

Ліда (дістає з зачіски згорнутий тонкий папірець і подає командирові). Я — політробітниця подиву вісімнадцять. Нас засудили до розстрілу — мене і цього товариша, він відмовився виказати мене білим.

Командир. Ліда Званцева! Радий вас бачити, товаришко!..

Карфункель. Гер командир! Накажіть даваль мій поїзд. Я не можу більше втрачаль час через ваш війна. Командир. А це ще який німець?

Ліда. Його заарештували разом з нами за те, що він протестував проти нашого розстрілу.

Командир. Дякую вам. Ви свободні, товаришу.!

Карфункель. Звободні, звободні — мені потрібний поїзд, в не ваша звобода.

Лундишев. Це неподобство! У мене білет і плацкарта. Скажіть, щоб вернули мої речі! Це грабіж!

Карфункель. Я не можу втрачаль час. Я рахуваль кожен хвилина.

Командир. Тихше, тихше! Для нас не цікаві ваші розрахунки. У революції свій годинник — він іде все вперед, а коли б’є — настає новий час.

Гарматний постріл.

Командир. Чули?

Юркевич. Я вам казав, майн гер, що є майстер дужчий за вас — революція. Ваш годинник розбитий.

Карфункель. Зальбадерей!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама станція. 1920 рік. Зима. Кімната занедбана, давно не метена. Скрізь бруд, недокурки, мотлох. Кілька жінок туляться на лавках, гріючись по черзі біля поганенької пічурки, що поставлена в кутку.

І

Увіходять двоє залізничників в кожухах і з дорожніми клунками

на плечах.

1-й залізничник (до жінок). Здрастуйте. Не було товарного?

Усач их а. Не було. Певно, скоро буде..

3-я жінка. Куди це ви, Семене Терентійовичу? Невже на село? Чи, може, в місто, як мій?

1-й залізничник (хмуро). Ну, а що ж — з голоду здихати...

2-а ж і н к а. Правильно. Всі підуть.

2-й залізничник. Нехай їм чорт паровози водить.

1-а ж і н к а. Та Черевко, Трохимич. Цей совєцькому чорту продався, старий собака.

Увіходить Черевко, мовчки, докірливо дивиться на залізничників, ті

відвертаються.

Черевко. Куди це ти иапосудився, Терентійович? Мовчиш? Соромно в очі дивитись? Коли робоча армія на фронт іде — паровоз кидаєш? Ех...

Уса чи ха (розлючена). Та тобі яке діло? От і піде. Ти хіба його дітей нагодуєш?

1-й залізничник. Та чого ти до мене присікався? Я тобі не заважаю — хочеш комісаром заделаться — твоє діло. А мені діти дорожче.

Увіходить Черевкова жінка — О л я. Вона постаріла, змарніла, але, як і раніш, приваблює своєю лагідною усмішкою, миловидним і ніжним обличчям.

О л я. Андрій Трохимич! Ти скоро додому? Серьожі погано.

Черев ко (нетерпляче). Постривай, Олю,— немає

часу — потім. Дурень ти, дурень, Терентьїч, і говорити з тобою не варто. А ось від тебе, Василю Івановичу, скажу по правді, не сподівався...

О л я. Андрій Трохимович...

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз — я знаю.

О л я (крізь сльози). З Серьожею погано — серце зовсім завмирає. Піди ще в місто, пошукай камфори — може, в Червоному Хресті...

Черев ко. Піду, Олю,— зараз. Так, не сподівався, Василю Івановичу, не сподівався. Разом в дев’ятсот п’ятому бастували, разом паровози від німців рятували ¹⁴ — а тепер, у таку хвилину, свій пролетарський пост покидаєш?! Соромно, Василю Івановичу,— не сподівався.

2-й залізничник (підводиться). Та ну тебе, не тягни — і без того гірко. Ходім закуримо, чи що, з горя.

Черев ко (радісно). Не поїдеш? От спасибі, Васю. Не зрадив.

О ля. Андрію Трохимовичу...

2-й залізничник. Та ходім уже...

Усачиха. Уговорив-таки, язва. Укомісарив!

2-а жінка. Чисто що укомісарив, оратор. Партєець.

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз. Ходім, Василь Іванович,— я тобі й паровоз наготовив.

Виходять.