Драматичні твори

Лундишев. Ви купець — ви й кажіть.

У с а ч и х а. Давай п’ятдесят тисяч.

Лундишев (з жахом). П’ятдесят тисяч за курку! За курку!

Усачиха. Звісно, за курку, а не за слона. Та ти подивись*, яка цс курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.

Лундишев. Сорок тисяч! І подумати, що колись я мав змогу заплатити мішок золота'—двадцять тисяч за чарівну паризьку курочку... А тепер...

Усачиха. Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.

Л у н д и ш е в. Послухайте — візьміть цей перстень.

Усачиха. Перстень?. А. він золотий?

Лундишев. Ну, звичайно ж! Він же з ізумрудом. За нього можна було купити три тисячі таких курок, як ця.

У с а ч и х а. Господи Ісусе! От і будь після цього чесною! Ну, бог з тобою,— бери. (Хапає перстень і віддає курку.)

Лундишев (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя... (Виходить, притискуючи курку до грудей.)

IX

Усачиха (сама, милуючись каменем). Камінь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко,— ідуть --напевно, збори. (Тікає.)

Входять кілька залізничників, серед них Чсревко, секретар партосередку та інші, а також 3—4 жінки — дружини залізничників.

Хмуро розсаджуються по лавках.

Збори.

2-а жінка. Хліба немає, а збори щодня. Сво-бо-да...

3-я жінка. І не кажіть. Очі б мої не дивились.

2-а жінка. Знову умовляти будуть.

3-я жінка. Тьху!

Секретар осередку. Тихше, товариші! Сьогодні в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.

2-а жінка. Кожен день накази, а хліба немає.

1-й залізничник. Скажи краще, чому жалування припинили.

3-й залізничник. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?

1-а жінка. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п’ять тисяч. Діти пухнуть.

Галас.

С е к р е т а р. Та тихше-бо, товариші. Дайте сказати. Діло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хліб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.

2-а жінка. І все брехня. Немає в них картоплі — бреше.

Секретар. Тихше. Я бачу, товариші, що у нас погіршилась дисципліна. Ми, товариші, на посту. Залізничники це все одно, як солдати,— в наших руках зв’язок, транспорт. Ми повинні життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо? Конкретно ми бачимо, що машиністи і кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе військові поїзди, товариші? Ось і сьогодні одержано наказа — негайно виділити двох машиністів для військових поїздів особливого призначення.

1-й залізничник. А куди? До яких мєстов?

Секретар. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увиходить Карфункель.

— Нема дурних! Хліба нема, грошей нема, добре тобі діло!

— І куди їхати? Шию зламати. Ні маршруту, ні профілів, всі містки потрощені, станції погоріли.

— Та ще обстрілюють з кожного лісу. Знаємо.

Секретар. Товариші! Товариші! Слухайте! Що ми

бачимо конкретно? Диктатура пролетаріату бореться за робітничу владу. То невже в цей момент...

Двоє залізничників демонстративно підводяться і-йдуть до виходу.

— Самі працюйте.

Карфункель. Ага, я говоріль. Революція буде про-граваль.

Черевко (схоплюється з місця). Товариші! Товариші! Опам’ятайтеся! Ви ж робітники — подивіться на ваші руки — вони зашкарубли, почорніли від нафти і сажі, від ключів

і домкратів, від свердел і молотків, від гарячої пари. Хіба не для нас здобували волю пітерські, московські, тульські робітники, хіба не вони прогнали Денікіна ^І7, Юденича ^!8, Петлюру? То невже ж тепер, після всіх зусиль і жертв, ми продамо справу революції, справу робочого класу? І коли щодня тисячі комуністів, тисячі робітників кидають фабрики, заводи, сім’ї і йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю,— ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозів? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза,— то невже ж тепер, коли партія кличе нас на бій, коли товариш Ленін каже, що треба роздушити Врангеля,— я кину -мій паровоз?

1-й залізничник. Звісно,— ти ж партєєць — зрівняв.

Входить схвильована Оля і кидається до Черевка. Бере його за руку.

Черевко (відхиляючи її руки). Так, я партєєць, комуніст— вірно, товариші,— а хіба ви не робітники!

Оля. Андрію Трохимовичу, Андрію Трохимовичу! (Май-же силоміць відводить його набік і щось йому тихо говорить.)

Карфункел ь. Ага! Я говоріль. Життя поклало на ваги свою руку.

Черевко (хитаючись, вертається на своє місце. Оля тихо плаче на лавці). Товариші... зараз прийшла моя жінка і каже, що мій син... хлопчик мій вмирає... Якщо зараз не впорснути камфори —до ночі помре. То хіба ж це зупинить мене, примусить зійти з паровоза? Ні, товариші,— я ще міцніше натисну на важіль, бо й життя не потрібне ні мені, ні моєму синові, якщо переможуть вороги революції.

Великий рух. Шум. Троє залізничників схоплюються з місця і підходять до Черевка, простягаючи йому руки.

— їдемо, Трохимич, їдемо!