Драматичні твори

Таратута. Бувшу, товаришу директор. Звольте. (Знімає передню стіну з ящика і ставить його на стіл.) Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти мені десять років тому. Лежала б ти догори ніжками — і ваших нєт.

Ліда (сміється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкіш!

Юркевич. Курка!

Ліда. Ну,: звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар,— пам’ятаєш?

Юркевич. Та що ти!

Ліда. Пам’ятаєш, як ти проміняв мене колись на курку,, ну, а тепер...

Юркевич. А тепер ти відплатила мені тим самим.

Ліда. Та вже розумій як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пір’ячко, які груди, голівка. Як золото горить!

Юркевич. Та невже ж це й справді та сама Буль-Буль ель Газар, про яку-стільки років мріяв наш приятель граф!

Таратута. Бувший, товаришу Юркевич.

Ліда. Ну, аякже! На чому іншому, а на курях він розумівся добре. Я таки дістала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, ніж хотіли за неї колись з твого графа,— зрозуміло, на радянські гроші.

Таратута. З бувшого, товаришу директор,

Ліда. Що з «бувшого», Таратуто?

Таратута. З бувшого, кажу, графа.

Юркевич. Та вже він тепер і справді «бувший», Таратуто,— вмер. І як дивно... За десять хвилин перед дим несли його труну в вагон, і, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрією. Ось коли діждався він своєї принцеси.

Таратута. Так це його тягли? Чудеса!

Юркевич. І ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозі. А подумати.— скільки разів влітала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лідо?

Ліда. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скільки яєчок несе вона на рік? 300 яєчок— мало не щодня по яєчку. Ось і порахуй. Вона сама нагодує через десять років своїм потомством цілу республіку. Радість моя! Красуня моя золотава!

Таратута. Чуєш соціальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрічний. Це тобі не Париж. Старайся.

Л і д а. І знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розуміти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зуміємо в нього вкласти. Коли твій граф...

Юркевич. Та який він мій?

Ліда. Ну, все одно. Твій граф десятки років розводив кури і мав з них дурну втіху тільки для себе самого. І коли б він навіть здобув собі цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар,— він милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрією. І марно проходив би час, і даремно несла б вона свої золоті яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нікого не радували, нікому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко —це ж час, запечатана потенція часу.

Юркевич. Ти стала філософом, Лідо.

Ліда. Так, так... смійся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тільки день ця курочка, розгорне нам потім місяці, роки енергії.

Юркевич. Ого! Рік за.день — які в тебе масштаби, Лідо.

Ліда. Це масштаби мільйонів, що підкорили собі час, Лесю.

Таратута. Ну, то я пішов. (Бере клітку І йде до виходу.) Ходім, моя курочко, дивися ж,— наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить.)

Ліда. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на півслові.)

VII

Цієї ж хвилини вбігає маленька дівчинка, років восьми, і біжить до

Юркевича.

Дівчинка. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрізь шукаємо. Мама тут, у садочку.

Ліда (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дівчинка?

Юркевич мовчить, похиливши голову.

Велика пауза.

Юркевич. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Ніночко. Я зараз... посидь тут з тьотею. (Швидко виходить.)

Ліда (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато років.

Пауза.

Чути далеку музику.

Ліда (притягає до себе дівчинку). Його дівчинка... Скільки тобі років, дитя?

Дівчинка, Вісім років.

Ліда. Вісім років... Вісім років... Дев’ять років щастя! Дев’ять років тому я була молода і любима... Дев’ять років!.. Неначе це було вчора. Дев’ять років, які я віддала революції... Замість них... замість них я могла мати таку ось дівчинку. (Притягає до себе і цілує дівчинку.) Ось таке своє

ДИТЯ.

VIII

Входить Таратута, шумно уриваючи ліризм цієї сцени.

Таратута. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шістнадцять — і все на сві... (Дивиться уважно на Ліду.) Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спітніли, підмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалієш, що в тебе такої дівчинки немає. Ну, так це, брат, пусте діло!

Ліда (витирає очі). Нічого, Таратуто., вже пройшло.

Таратута. Та й де б ти знайшла таку дівчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чо'ловік, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила інтелігенція.

І добре ти, значить, зробила, що тоді його кинула. Тепер і сама бачиш.

Ліда. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, він кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його місце. Моє місце тут, а його... Н>, прощай, дитя. (Ще раз цілує дівчинку.)

IX