Драматичні твори

Карфункель. П’ятирічка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мій час, як украли вже десять років мого жит* тя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.

Ліда. А далі? А далі?

Черевко. А далі? Ще п’ятирічка... Якби ти бачила, яка це широчінь, яка це лічба! Дух забиває!

К а р ф у н к е л ь. їх лічба, знову їх лічба. За що ж тоді я, за що я віддав мої десять років!

Ліда. Так, це наша лічба, це наші зарубки, які ми робимо на годиннику історії. І від цих зарубок, від цих блискучих моментів змінюється обличчя землі. Ми вже робили такі зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п’ять років здавалися нам як коротка мить — а коштували ста років, бо потрясли і змінили весь світ.

Карфункель. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Діди.) А, це ти вкрала мою велику ідею] Це ти зрозуміла, що мить не вміщується в часі, що вона може бути і хвилина і десять років! А! То віддай же мені мої десять років, які відняла у мене ваша революція!

Таратута. Та що він, з глузду з’їхав, цей німець? Ану, котіться, гражданін!

Ліда. Стривай, не чіпай його, Таратуто!. В чому справа, майн гер?

Карфункель (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нішефо... Зальбадерей!.. Я загубшіь мій час. Я загубиль мій годинник!

Таратута. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває...

К а р ф у н к е л ь. Десять років я чекаль цієї хвилини. Десять років я мріяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мій великий годинник. І коли нарешті настав мій час, коли я хотів уже сісти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя,— я одер'жав цього листа.

Ліда. Ну, і що ж?

К а р ф у н к е л ь.- У Германія нема більш наука, в Германія нема більш роботи для вчений голова і майстерний рука. Фабрика Рамінгер, що робила найточніший механізм у світі, робить тепер мишоловка і будильник за дві марки і двадцять пфеніг.

Таратута. І гарні будильники?

Карфункель. А великий Рамінгер поїхав у Росію шукати робота. В Росію, де більшовики навчилися робити час, де роблять такі годинники, як ці годинники п’ятирічки. О! (Рве на собі комір.)

Ліда. Заспокойся, майн гер! Наша країна вміє цінити великих майстрів, якщо вони хочуть чесно працювати.

Карфункель. Геть! Ніколи! Я не дозволю сміятися з мене. Віддай мій час! Віддай мою мить, яку я впіймав з часу і прибив золотими цвяхами моєї волі. А! коли так — я поверну назад ваш час. Час не має ні кінця, ні початку, він заперечує себе, він може йти назад. А! їх гатте зі відерферлян-ген — я буду повернуль його назад, на двадцять, на двісті років. Ви ще пізнаєте, що таке влада німців, коли вони захоплюють весь світ!

З цими словами Карфункель кидається до риштовання і біжить по сходах

нагору.

Ліда. Зупиніть його! Він упаде, безумний!

XI

І справді, тієї ж хвилини крик Карфункеля, що біжить по дошках, раптом уривається і десь нагорі чути стук тіла. Всі кидаються до риштовання, але зупиняються на півдорозі, бо чути різкий удар дзвона, за яким входить начал ьник стан ції і прямує до Черевка.Тільки Таратута Встиг вибігти

на риштовання.

Начальник.с танці ї. Пора, Андрію Трохимовичу, відправляю.

Ліда. Значить, їдеш, Трохимовичу,— ну, прощай!

Черевко. їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Дніпробуд, звідти на Нижегородський автомобільний²⁵, а потім на паровозобудівний у Харків. Там, мабуть, і лишуся. Та ні, не лишуся й там — усе б їхав та їхав, вперед і вперед, до самого Уралу і далі. Скрізь, де зростуть блюмінги і цехи, де загоряться вогні п’ятирічки, де пройде наш поїзд соціалізму. Адже його ніхто не зупинить, ніхто не поверне назад —. ось як хотів цей німець. Так, а де ж він, до речі?

Таратута (тихо спускається по сходнях). Помер.

Ліда. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?

Вигуки. Рух.

Таратута. Так і впав біля годинника. Мабуть, від розриву серця.

Ліда. Як це дивно! Він хотів зупинити, повернути назад наш час... І напевно знайдуться божевільні, які спробують це зробити,— не тепер, то через десять років. Ви чули, як він кричав про німців, що вони захоплять землю...²⁶ мабуть, у них ще є... таке божевілля в мозку...

Черевко. Мабуть... не навчив їх вісімнадцятий рік, коли довелося тікати з усіма машинами та гарматами.

Ліда. Так, вони давно зазіхають на Україну, на наші безкраї степи та простори — вони і справді хотіли б відкинути світ на сотні років назад, щоб повернути часи середньовіччя. Та даремна мрія. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вітчизну, яку він створив і виплекав у ці радісні роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. І не повернути ніколи назад дзигарів історії!

Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тоді знову підемо в бій, Лідо, як колись! Ну, а поки — прощавай. До побачення, товариші! їдемо. Ходім, Олю, пора.

Дзвінок. Гудок. Черевко, Оля та інші пішли в поїзд.

Таратута (кидає шапкою об землю). А щоб вас усіх, ріж мою душу вареником! Кину своїх курчат і теж поїду.