Драматичні твори

Н і н а. А вам яке діло, Олександр Іванович цілком правий.

Т а н я. Ганьба! Образити такого чоловіка!

Хламушка. Да, непохвалыю, брат,— міщанство.

Ш а л і м о в. Та забирайтесь ви всі до біса з вашим Маль-вановим!

Вернидуб. Та ти розумієш, хто він такий! Таких людей знає й шанує ціла країна. Він два роки провів у пустині, щоб знайти старе річище Амудар’ї, щоб перекинути її води в мертві піски Туркестану.

Таня. Чоловік, що завоював пустиню для культури, для нового життя. Чоловік, що переміг простір!

Шалімов. Ну, то й нехай забирається геть у свою пустиню. (Злісно, але без будь-якої Іронії.) Завойовник! Спробував би він завоювати цю кімнату в нашого правління. То нехай не чіпає чужого простору. Чингісхан!

Вернидуб. Ну, й чудак ти, Сашко.

Хламушка (кладе Шалімов у руку на плече, дуже серйозно). Де в чому ти маєш рацію, Шалімов. Простір і перемоги над ним — речі, звичайно, умовні. Але чи можеш ти бути певним, що затримаєш свій простір'тільки для себе? Що життя не прорве те коло, яким ти від нього відмежувався?

Шалімов (раптом зітхає і проводить рукоіо по лобі). Життя... Здебільшого під цим словом розуміють женщину. Ну, так це мені не страшно. Женщина — друг, тихий геній любові й спокою,— у мене є.(Оглядається на Ніну.) А інші... їх немає й не буде.

Вернидуб. Не зарікайся.

Т а н я. А пам’ятаєте, ви говорили якось, що є одна дівчина в Маріуполі⁸.

Вернидуб. Да, да, я теж пам’ятаю.

Ніна. Які дурниці!

Шалімов. Нічого я не казав. А коли єсть, то між нами тисячі верст і тисячі інших перепон.

Ніна. Про кого ви кажете?

Хламушка. Тисяча верст між чоловіком і жінкою — небезпечніше, ніж невеличкий коридор. Хіба ти не знаєш, що простір з’єднує людей? Нехай тільки Серьожа поїде в Кострому, Таня зараз же в нього закохається.

Таня. I не подумаю.

Верн иду б. А що ти думаєш? Ідея! Це треба опрацювати. А то бігаю, бігаю.

Стукіт у двері. Всі обертаються.

Ш а л і м о в. Ще когось чорт несе. Да!

Увіходить рознощиця телеграм.

— Телеграма Шалімову.

Шалімов. Мені? Звідки?

— З Маріуполя. Розпишіться.

Т а н я. Та що ви кажете! А що, коли це якраз...

Ш а л і м о в. Найдеш тут ручку в такому гармидері. Дай олівця.

Розписується і віддає розлощи ц і, яка виходить.

Що за проклятий день.(Крутить в руках телеграму.) На диявола мені ця телеграма!

Вер ни дуб. Та розпечатай, чудак-чоловік.

Ш а л і м о в. Розпечатай, розпечатай...

Розриває нервово облатку. Читає. Таня, Вернидуб і Міна заглядають через плече. Хламушка сидить на ящику.

Таня (читає вголос). «Папа вмер продала все приїду дванадцятого з Псаломщиком Любуша». Ну! Подумайте! Та це ж та сама дівчина з Маріуполя.

Шалімов (злісно мне телеграму). Які дурниці! Це просто двоюрідна сестра. Дурне дівчисько.

Таня. Так, розказуйте,— знаємо.

Н і н а. Вітаю вас, Олександре Івановичу.

Т а н я. Так, а який же це Псаломщик, що з нею їде? Теж двоюрідний брат?

Вернидуб. Я, брат, і не знав, що ти «з-під дзвонів» — колокольного походження, попівського роду...

Шалімов (розлючений). Псаломщик — це кінь! Тільки така ідіотка, як Любуша, і могла утнути таку штуку.

Таня. Як, кінь? Живий кінь? Та не може бути! Та куди ж ви його подінете? (Регоче.)

Шалімов (злісно). У вашу кімнату поставлю.

Т а н я. Та вона просто чудо, ваша Любуша! Люба дівчинка! Я вже й зараз її люблю.

Вернидуб. І, напевне, краще за тебе бігає

Н і н а. За хлопцями.

Вернидуб. Ого! Помічаєте, як відживає наша прекрасна статуя? Що то значить ревнощі!

Ніна. Відчепіться.

Хламушка (дивиться на годинника). Це все дуже добре, але телеграма, як бачите, спізнилась,— і сьогодні якраз дванадцяте. Вона може приїхати щохвилини. Ось тобі й Псаломщик.

Т а н я. Так, а чому він все ж таки Псаломщик? Кінь — і раптом Псаломщик.

Вернидуб. А ти що ж, хотіла, щоб він одразу архієреєм був?

Шалімов. Та йдіть ви до біса з вашими дотепами. Йолопи! Краще скажіть, де я її подіну?

Вернидуб ' (просто). Як де? У себе, звичайно.

Шалімов. Та ти з глузду з’їхав!

Хламушка. Так, брат, спочатку в кімнату, а потім і в серце. Пропав твій простір.

Шалімов. Та забирайтесь геть, приятелі.

В цю мить чути новий стукіт у двері. Всі обертаються. Двері? відчиняються й увіходить Л ю б у ш а. Це гарненька і дуже молода дівчина, скромно вдягнена, без усяких речей, з одним лише маленьким чемоданчиком у руці. Увійшовши, вона спиняється зніяковіло, але побачивши, нарешті, Шалі-мова, кидається до нього і, оповивши його шию руками, цілує з ніяковою

і рвучкою ніжністю.

Л ю б у ш а. Саша! Любий! (Крізь сльози.) Якби ти знав, як я намучилась! Яке жахливе нещастя. Украли... все... гроші, речі., все.

Всі. Як украли! Хто? Де?

Шумно увіходить Мальванов.

Мальванов. Ну, все гаразд. Зараз приїде з вокзалу наш завгосп з робітниками. Заберемо все. (Замовкає, бачачи загальне замішання.) Що трапилось?