Драматичні твори

О р е с т. Ви гадаєте? Ніколи не судіть за першим враженням. Та й яка мені користь, якщо я не пізнаю, що ця жінка нікчемна, порочна, зла? А що, коли її доля,— та що там доля — її кров сплетена з моєю кров’ю? Як пізнати правду в тісноті земних вулиць, коли їх не бачиш зверху? Можна блукати все життя і все ж не знайти виходу...

Дрозденко. Ну, годі-бо, заспокойся, ляж. Вранці все стане ясним.

Орест. Так. Скоріше б уже ранок! Будь проклята ніч, в яку я кинувся так нерозумно! Ніколи не прощу я собі цієї помилки. Втекти від ясного дня, де все було правдиво й чесно, відштовхнути гаряче серце, що билося для мене одного, і кинутись в ніч, шукати зрадливих мрій та забутих снів. Бідна... що вона думає зараз, сама, покинута, хвора... (Підводиться.) У вас є мати, майор?

Дрозденко. Аякже, є така собі, старенька.

Орест (розсуваючи завісу і стоячи в просвіті). І чого це так страшенно до сну хилить... аж стояти важко. Ви з нею ніколи не сварились?

Дрозденко. Щодня. Чого, каже, й досі не одружився.

І в бога не віриш.

Орест. Ви, мабуть, чудовий си.н, майор... І мати, мабуть, у вас чудова... Вона розсердиться, а ви її цілуєте в зморщені щоки... Хіба мати може скривдити...

Дрозденко. Ну, звичайно... їй самій серце попечене.

Орест (вже за завісою). І як ще попечене... А... я... А ось я (перемагаючи сон), як дурень, як останній дурень... побіг від неї блукати в нічних заулках.

Дрозденко (дивиться на завісу). Ну, так і є, вже спить. Навіть роздягнутись не встиг, як слід.

Орест (з алькова, уві сні). Мама!

Дрозде н к о. Матір кличе... бідний.

Орест (так само). Невже ви не розумієте? Це ж був дім моєї матері... І я там народився. Це ж знає кожен цвіркун за грубкою.

Дрозденко. Марить... А ще в госпіталь не хоче. От задача. Що ж тепер робити? Як же його лишити такого?

Орест (так само). Але я не хочу туди йти... Я повернуся до тебе... моя бідна, гірка, сувора.

Дрозденко (дивиться на годинник). Без чверті дванадцята... А я ж мушу бути в двадцять чотири ноль ноль, через 15 хвилин. Може, когось попросити? Подзвонити хіба Євгенії? (Бере зі столу і дивиться документи Ореста.) Що таке? Орест Пряхіи... Орест Пряхін! Так це, значить, він — син Євгенії! Який дивний збіг! А вона ж... А, їй-богу, в мене весь час ворушилась думка, чи не він це часом! Ну, ну!

II

Легкий стук в двері.

Орест (крізь сон). Хто там? Це вона, Псіхея... Дівчина з прозорими крилами...

Дрозденко( відчиняє двері. Входить Лена). Лено! Якраз до речі! Ви до нього? Це ж, виявляється, Орест. Я знайшов його на вулиці, потім розповім, а зараз дуже поспішаю. Він спить. Але як ви довідались?

Л е н а. Я була в Любовицької, і ще в двох готелях... аж поки натрапила на слід... Боже, який жах на вулиці! Як я бігла в темряві, під розривами, сама...

Дрозденко. А хто такий Любовицький?

Л е н а.Так це, значить, ви його знайшли? Ну, що з ним? Як його рана? Може, подзвонити Євгенії?

Дрозденко (дивиться на годинник). Я дуже поспішаю... як добре, що ви прийшли. Звичайно, подзвоніть. Він спить, але весь час говорить крізь сон. Вранці я забіжу. Бувайте! (Швидко виходить.)

Лена (сама). Яка химерна ніч... Євгенія, Орест... дві матері... І раптом Івлєв і ця картина, свідок минулих страждань. (Безсило опускається в крісло.) Скільки гіркоти в цих спогадах. Псіхея... (Підводиться.) І справді, чи не так, як Псіхея, бігла я зараз вночі ^п, крізь пекельну бурю вогню, щоб знайти невідомого юнака, що став мені дорожчим за життя... (Задумалась.)

III

Знову стукіт у двері, і зараз же входить Віра.

Віра (вражено). Лено!

Лена (вражено). Віро! Тут, в такий час?

Віра. Ах, коли б ви знали, що сталось! Я кинула матір і наш дім, я прсварилась з нею за те, що вона...

Лена. Я все знаю. Тихше, він* спить.

Віра (стишуючи голос). А зараз я зустріла цього майора... він сказав мені, де шукати... А ви теж його знаєте? Ми будемо вартувати по черзі, добре? (Знімає шинель.) Майор каже, що він марить. Треба чогось наготувати на випадок, якщо він прокинеться. (Дістає з торбинки якусь пляшечку, наливає в склянку воду і кілька крапель мікстури.)

Орест (крізь сон). Це вони... це вони, ворожі круки... бачиш, скільки їх.

Віра. Чуєте? Треба загасити світло. А, тут є синя лампа. (Вимикає люстру й запалює синю лампу.)

Лена. Я піду подзвоню додому, щоб мене не чекали.

Віра. Добре, подзвоніть... (Сумно.) А мені немає куди дзвонити...

Л е н а. Здається, в коридорі є телефон. (Виходить.)