Драматичні твори

Івлєв. Але для інших... Прощай, моя люба... (Кидає на підлогу молоток.) І коли хтось інший відкриє твою труну, хай буде більш гідним твоєї любові, ніж я. (Сідає в крісло, похиливши голову на руки.)

Пауза. Далекі вибухи. Тихо потріскують свічі.

Тихо з’являється закутана в чорне постать жінки.

І в л є в. Хто тут?

Євгенія (в чорному плащі). Пробачте... двері скрізь відчинені, і нікого немає. Це дім Любовицької?

Івлєв (підводиться). Так... вона в сховищі.

Євгенія (хвилюючить). Мені... мені сказали, що тут (з зусиллям) мій син... Орест Пряхін.

Івлєв (з видимою пошаною). А! Так ви Євгенія Пряхіна. Сідайте, будь ласка.

Є в ге н і я (хитає головою й не сідає). Ні. Не треба. Де Орест? Теж у сховищі?

І в л є в. Ні. Його в нас немає. Він дійсно приходив... вірніш його привели непритомного.

Євгенія (скрикує). Ах! То де ж він?

Виходцев (не підводячись, рипучим голосом). Він же не сказав, хто він, і мадам Любовицька його не прийняла (глузуючи) — не можна ж пустити в порядний дім першого-ліпшого солдата, «но избави нас от лукавого!»

Євгенія (ще більш схвильована, хапає за руку Івлєва). Вона його не прийняла?,Не може бути! Кажіть-бо, невже це правда?

Івлєв (хмуро). На жаль, правда.

Євгенія. І він пішов геть? (З неприхованою радістю, хапаючись за серце.) Вона його не прийняла, не пізнала, не зуміла пізнати! Яке щастя! (Раптом хитається.) Води!

івлєе і Виходцев її підтримують і садовлять в крісло. Івлєв приносить

воду.

Івлєв. Заспокойтесь, випийте води.

Виходцев. Ось тобі й тихо... Дійсно, що спокійна ніч.

Євгенія. Серце... Ви кажете, що він був непритомний? І я його випустила, не зберегла.

Івлєв. Так, рана не тяжка, але він втратив багато крові.

Євгенія. І пішов у ніч, один, безпорадний, хворий! Вигнаний двома матерями! (Схоплюється, але зараз же падає назад.) Серце!

Івлєв. Заспокойтесь, він не один, з ним був якийсь командир, майор.

Євгенія тихо плаче.

Івлєв. Не хвилюйтесь... Він же міцний юнак, справжній герой. Кажуть, що він збив чотири німецьких літаки. Ще сьогодні.

Є в г е н і я (знову встає). І я... і я його скривдила!

Раптом спалахує світло. Гудки.

І в л є в. Відбій!

Євгенія. Прощайте! Спасибі.

Івлєв. Куди ж ви? Вам не можна йти. Ви ж хворі.

Євгенія. Ні, ні. Тепер я сильніша, ніж коли! О, тільки б знайти його ще сьогодні... поки ще б’ється серце. Прощайте.

Рішуче йде до виходу. В цю хвилину швидко входить Любовицьк а. Обидві жінки застигають на мить, мовчки дивлячись одна на одну. В слідуючу мить Євгенія зникає,

Любовицька (задихаючись). Це вона! Чого їй треба? Чого вона тут була, ця чорна птиця?

Виходцев. Шукала своє орля, якого ви не вміли приручити,..

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Продовження тієї ж ночі. Спалахує світло й освітлює велику, гарно обладнану кімнату в готелі, з дзеркалами, позолотою, м’якими меблями і альковом вглибині, де за важкою завісою сховані ліжко і умивальник. На підлозі килим. Дрозденко вводить вже зовсім опритомнілого, але дуже втомле ного Ореста, який зараз же сідає в крісло.

І

Дрозденко (поставивши на табуретку чемодан Ореста). Ну, все гаразд. Добре, що директор готелю старий фронтовий товариш, бачиш, який номер удружив — прямо генеральський. Але ти не слухаєш, втомився, сердешний. Ну, то лягай І спи, а я поспішаю' на батарею, вранці ж, напевно, знов буде нальот. Давай свої документи, я по дорозі оформлю.

Орест. Спасибі.. (Дістає документи й дає.) Справді, я ляжу. А вранці я сам поїду на аеродром, мені обіцяли літак. (Іде за завісу.)

Дрозденко. Та бог з тобою, ти ж ледве ходиш.

Орест. О ні. (Усміхаючись.) Це, мабуть, тому, що я од-вик ходити по землі. (Вже серйозно.) І справді, це не так легко, майор, стільки доріг, стільки вулиць, а як важко знайти правдивий шлях. Яка різниця в повітрі, та й взагалі на фронті, гам усе зрозуміло, де друзі, а де вороги.

Дрозденко. А хіба тут не зрозуміло? Хоч би й в тому домі, де ми щойно були.