Читаем Драматичні твори полностью

Любовицька (цього разу насправді вражена). Не може бути! Боже мій! Що ж... що ж робити! Орест! Орест, мій син, моя дитина, бідна, покривджена, хвора! (Хапає з рук Лена хустку І починає цілувати.) Він був тут, він прийшов до мене, дитина моя люба! Він прийшов в цей дім, де колись народився, а ми, а ми його вигнали... (Ревно плаче.) Верніть! Верніть йогЬ зараз, я кинусь перед ним на коліна, я вимолю в нього прощення!

Виходцев. Я ж казав.

Івлєв. Ну годі-бо, Маргарито. Заспокойся, ще ж нічого не втрачено. Завтра ти підеш до нього, і все з’ясується.

Любовицька. Це ти! Це ти винуватий! Ти бачив, що я хвора, ти мусив щось зробити. Геть, не можу на вас дивитись!

Виходцев. Бачите, мадам, я ж казав вам увечері, що досить однієї ночі, щоб знайти і загубити сина.

Любовицька (схоплюється). Забирайтесь геть, стара ворона! Карр! Карр!

Виходцев переляканий тікає.

Любовицька падає знесилена на софу, сховавши обличчя в долоні. Тоді підводиться і, 'хитаючись, виходить у .свою кімнату.

Лена. Прощайте. (Іде до дверей.)

Івлєв (затримує її). Гельця! Я хочу вас бачити... Гельця!

Лена (гнівно). Чого вам треба?

Івлєв (з мукою). Мені? Скажіть краще, чого ви знову з’явились на моїй дорозі? Два роки я хочу вас забути й не можу. Два роки ховав у ящику ту картину, як ховають кохану дівчину. Я забив залізними цвяхами кращу мрію мого життя, щастя, якому не судилося здійснитись

Л е н а. Ви знову порушили наш договір! Коли ви говорили мені два роки тому про вашу любов, хіба не казала я вам, що не можу вас покохати?

Івлєв (глухо). Казали.

Лена. Ви обіцяли не згадувати більш про це і тільки просили закінчити Псіхею, яку писали тоді з мене.

І.вл є в. І це була помилка... Хіба можна розлучити мистецтво з душею. Я покохав вас ще міцніше. І коли я повіз картину, я дав собі слово не дивитись на неї більше... Два роки вона лежала схована від сонця, від людей, від мене. І це був злочин... І як дивно... саме сьогодні я вийняв її з цієї труни, щоб подивитись востаннє, і раптом, наче в казці, з’явились ви, немов викликана якимсь чаклуванням!

Немов ви самі, як Псіхея, як метелик, спали в цих дошках. Чи міг же я лишитись спокійним? Гельця, Гельця, невже це навіки?

Лена. Так, Юліан Лаврентійович, я не можу нічого змінити... І тепер тим більше.

Івлєв. Тепер? Чому саме тепер? (В тривозі хапає її за руки.) Ви когось покохали? Та кажіть-бо, бийте одразу!

Любовицька входить в кімнату.

Лена. Прощайте! (Швидко виходить.)

VIII

Івлєв. Гельця! (Кидається до дверей, але спиняється, побачивши Любовицьку.)

Любовицька. То ось ваша правда! І ви ще будете казати, що вона не ваша коханка! Я чула все!

Івлєв (спокійно й хмуро). Цього ти не могла чути. На жаль, вона мене не кохає.

Любовицька. Ну, то ви її кохаєте! Будете й це заперечувати?

І в л є в. Ні, не буду. Так, я її кохаю. (Іде до ящика з картиною і починає ладнати.)

Любовицька. Негідник! І ви смієте мені це казати! Ви думаєте, що я поїду і покину вас тут з вашою коханкою! А, я знаю! Ви тільки й чекали, як би мене позбутись. Мене, що віддала вам стільки любові, тривоги, турбот! Що піклувалась за вас, як за дитину, що втратила через вас власну сім’ю, пошану, волю,— кинути мене для першого дівчиська, для безсоромної моделі, що пропонує всім свої принади!

Івлєв, н*е слухаючи, хмуро й мовчки прибиває дошки.

Любовицька (розлючена). Не хочете слухати! То ви ж не побачите її більше! (Хапає з стола ніж і кидається до картини.)

Сильний вибух десь поблизу і зараз же по тому виття сирен і постріли

зеніток.

Любовицька. Тривога! (Випускає на підлогу ніж.) Боже мій! Знову нальот! (Вибігає перелякана.)

Світло гасне.

Івлєв запалює свічку і продовжує забивати дошки. З своєї кімнати з свічкою в руці виходить Виходцев.

Виходце в. Хвалити бога, знову... Хоч на півгодини відпочинеш од жіночого вереску. Що це ви робите, майстре?

Івлєв (хмуро). Забиваю труну. Ховаю Псіхею.

Виходцев. Не кажіть дурниць. Псіхея не може вмерти. Хіба може вмерти душа, натхнення, любов.

Глухі розриви бомб.

Івлєв (забиваючи останню дошку). А хіба ви ніколи їх не ховали? Псіхея вмирає...

Виходцев. Щоб згодом воскреснути... З новою райдугою на прозорих крилах.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Сенека. Собрание сочинений
Сенека. Собрание сочинений

Луций Анней Сенека – крупнейший римский философ, первый представитель стоицизма в Древнем мире. Особую роль в формировании взглядов философа сыграл древнегреческий мыслитель Посидоний. В свою очередь, нравственная позиция и система ценностей Сенеки оказали сильное влияние на его современников и последующие поколения.Произведения Сенеки – всегда откровенный и развернутый «кодекс чести». Любой труд знаменитого философа разворачивает перед нами подробную картину его философии. Сенека поясняет, аргументирует и приглашает к диалогу. В его произведениях поднимаются вопросы, которые затрагивают категории жизни и смерти, счастья и горя, философии и математики: каким должен быть лучший признак уравновешенного ума? Как следует жить, чтобы не падать духом? Для чего человеку нужна философия? В чем разница между философией и математикой? Что приносит нам величайшие беды? Как исправить свою жизнь?В сборник вошли избранные «Нравственные письма к Луцилию», трагедии «Медея», «Федра», «Эдип», «Фиэст», «Агамемнон» и «Октавия» и философский трактат «О счастливой жизни».

Луций Анней Сенека

Драматургия / Философия / Античная литература