Драматичні твори

Віра (підходить до алькова і, відсунувши трохи завісу, дивиться на Ореста). Бідний... любий... Я навіть не знаю, хто він і як його звуть. Я його бачу вперше в житті... але дивна річ... мені здається, що я давно, давно його знаю... і люблю. Люблю так ніжно. Немов Псіхея в тій чудовій картині. Вона теж не знала, як звуть її любого, на якого дивилась вночі...

Орест (крізь сон). Псіхея!..

Віра. Боже... він все чув. Я його збудила.

Орест (підводиться напівнепритомний). Хто тут? Хто тут? Це ти, Псіхея?

Віра. Ляжте, заспокойтесь, вам не можна хвилюватись. І голова гаряча. Ляжте, ще ніч.

Орест (спокійно). Все одно. Вранці я мушу летіти. Ворог оточує місто. З Заходу сунуть його літаки, закриваючи сонце чорною тінню своїх крил. їх треба прогнати, цих круків.

Віра (подає йому склянку з краплями). Випийте крапель. У вас жар.

Орест (слухняно бере і п'є). А, це ви, Віро... Спасибі. Яка ви добра й ніжна, немов сестра. А де ж вона? Мені здається, що я чув її голос крізь сон...

Віра (вражена). Хто?

Тихо й нечутно увійшла Лена і спинилась, слухаючи,

Орест. Ця дівчина. Я не знаю, як її звуть. Дивно, що я забувся спитати в неї її ім’я. Я її бачив один раз в нашому домі, коли спалахнуло світло... Вона перев’язала мені рану.

Віра. Ви забули... це я перев’язала.

Орест (пригадуючи). Ні... ви потім, а перша вона. Я ж казав вам, вона з’явилась із темряви, немов Псіхея на тій чудовій картині... то це ж і була вона... така ж прекрасна і легка, і так само з флаконом в руках.,.

Лена (про себе). Боже мій...

Віра. Ну добре, добре, ляжте...

Орест. Яка чарівна краса... Невже я її ніколи не побачу...

Лена. Любий... Яке щастя. (Притулилась в кутку, при-клавши обидві руки до серця.)

Орест. Вона з’явилася з темряви... коли спалахнуло світло. І мені здається, що й зараз... якби запалити світло, вона б з’явилася знов, така ж осяйна і прекрасна... Але чо-гось*мене хилить до сну... це, напевно, від ваших крапель... Дивись... (Уже крізь сон.) Це ж вона стоїть там в кутку! Налякана... тремтяча... (Падає на подушки й поволі засинає.) Люба!..

IV

Віра (розгублена, стримуючи сльози). Він любить... він любить її, іншу! Кращу за мене... (Нервово засмикує завісу алькова І йде на середину кімнати.) Любить, не знаючи навіть, хто вона... (Таким же нервовим рухом вмикає світло і відступає, вражена, побачивши Лену, що стоїть нерухомо на тому ж місці.) Лена!

Пауза.

Віра. Ви все чули?

Лена. Так.

Віра. Ну що ж, радійте, пишайтесь! Він вас любить, згадує, мріє про вас! Псіхея!

Лена. Віро, що з вами? Звідки цей тон! За що ви сердитесь?

Віра. Де вже мені рівнятись з вами.

Лена. Віро!

Віра. Ви ж красуня, принадна, захоплювали митців красою. Не дурно ж Юліан Лаврентійович теж захопився вами. Псіхея!

Лена. Та постривайте ж, Віро! Ну, нехай так, але що ж я вам зробила?

Віра (не слухаючи). Ви виникаєте, як сяйво, з’являєтесь, як Псіхея, ледве прикрита серпанком. Де ж йому встояти перед красою, що відкрита для всіх очей!

Лена (спалахнувши.). Віро! Ви можете на мене сердитись, але не маєте права ображати! Це був мій хліб, моя чесна праця...

Віра (опам'ятавшись). Простіть мене... Але що ж робити, коли я його так полюбила. (Безпомічно опускається в крісло й закриває обличчя руками.)

Лена (підходить до неї й кладе руку на плече). Але ж ви... Боже мій! Як це ж я не догадалася одразу! Значить, ви нічого не знаєте? Ну, звичайно... Ви ж пішли з дому раніш, ніж я приходила до вас...

Віра (з тривогою). Що таке? Що сталося?

Лена. Цей юнак... Що приходив до вас поранений і що зараз тут... Це ж Орест... син вашої матері...

Віра (скрикує). Що таке? (Встає вражена.) Орест?..

Лена. Ну, так! Невже ж ви цього не знали?

Віра. Орест... Це Орест? Син моєї матері? Син моєї матері, що відштовхнула його від себе... Син моєї... (Зрозуміла.) І значить, мій брат! Мій брат! (Падає в крісло, здригаючись від ридань.)

Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь... бідна... Як дивно. Обом він приніс тільки горе. Матері за те, що відштовхнула його, не знаючи. А цій — за те, що покохала, не знаючи...

Віра (схоплюється й обіймає її, плачучи). Мій брат... ось чому, ось чому мене так поривало до нього... І він казав... ви така добра... і ніжна... як сестра... а я... а я думала...

Лена ніжно голубить її голову.

V