Драматичні твори

Любовицька. Надзвичайно зворушливо! Цій згоді я можу лише радіти. Але сина я вимагаю і буду вимагати. Юліан Лаврентійович, запропонуйте всім цим людям вийти!

Івлєв. Навпаки, я вважаю, що ми самі повинні вийти звідси.

VIII

Любовицька (дуже гучно). Можете йти, але я знаю, що робити!

Розсувається завіса алькова і виходить вдягнений, вмитий і цілком опритомнілий Орест. Спинившись в просвіті завіси, він якусь хвилину оглядає присутніх. Усміхнувшись привітно Лені, що стоїть найближче до нього, він простягає потім обидві руки до Євгенії.

Орест. Мамо! (Іде рішуче до неї з простягнутими руками.)

Любовицька (кидається напереріз і спиняє Ореста, вхопивши його за руку). Орест! Орест, мій син! Хіба ти не пізнав мене, твою матір. Мене, чия кров тече в твоїх жилах!

Орест. Ця кров витекла з моїх жил учора, коли я лежав біля вашого порога.

Любовицька. Це ж і твій поріг, Оресте! (Картинно падає навколішки.) Невже ж ти відштовхнеш свою матір, що так тебе любить? Невже ж ти не повернешся в дім, в якому ти народився!

Віра (виступає вперед). І з якого ви вигнали його вчора, коли він прийшов до вас знесилений, хворий шукати притулку і ласки!

Любовицька (швидко підводиться). Так! Я помилилась, я не знала, що це був він, кого я так палко жадала! Я спокутувала цей гріх, я омила його сльозами! А ось вона — вона, ця друга! Вона вигнала його з дому, знаючи, хто він! Він теж прийшов до неї знесилений і хворий, шукаючи ласки й притулку. Але вона вигнала його, бо чужа, а не рідна, бо не вміє любити серцем!

Євгенія під час цих слів відсахується немов від удару.

Лена (робить крок до Любовицькоі). Брехня! Ніхто не любив.його більше, ніж вона! Більше, як вона, що страждала і мучилась, що боліла за його честь своїм пошматованим серцем! Що виховала його в огні, що вдихнула душу героя!

Любовицька (з презирством). А ви б уже краще мовчали, приступна для всіх красуня! Спитайте мого чоловіка, що не зводить з вас очей, скільки він вам заплатив за ваше кохання, за вашу красу, намальовану без жодних покровів!

Лена скрикує й закриває обличчя руками.

Івлєв (в гніві хапає Любовицьку за руку). Як ти смієш так підло брехати! Годі вже коритись і терпіти! Досить! Вона ніколи не була ні моєю, ні чиєюсь коханкою! Ти негідна розв’язати в неї черевик — в цієї чистої дівчини.

Орест (підходить до Лени і ніжно віднімає її руки від обличчя.) Не плачте, Лено. Ніхто не повірив тому, що сказала про вас ця жінка. Вночі мені снилось, що ви мене покохали? Це правда?

Лена. Правда...

Орест. І ви будете мене чекати?

Лена. Як божий день! Як світ! Як мир! Я піду з вами скрізь — на війну, на життя й на смерть!

Орест (усміхаючись). В божі діла не втручаємось, а мир і перемогу здобудемо! (Швидко іде до Євгенії.) Мамо! Рідна! Чи простиш ти мені, бідна, за всі твої муки, за всі тривоги цієї ночі... (Цілує її руки.)

Євгенія (здригаючись од ридань, схиляє голову йому на груди). Любий... рідний...

Сигнали повітряної тривоги.

IX

Дрозденко. Тривога!

Любовицька. Тривога! Юліан Лаврентійович! Мерщій! Ви чуєте?

Івлєв (спокійно). Йдіть самі. Все одно нам не по дорозі.

Л юбовицька. Юліан Лаврентійович! Я кажу в останній раз!

Івлєв. І яв останній. Прощайте.

Любовицька. Ви пошкодуєте! (Тікає.).

Орест (м'яко визволяючись з обіймів Євгенії). Пробач, мамо, тривога. Я повинен іти. Мені обіцяли літак.

Дрозденко. Мерщій! У мене машина внизу.

Євгенія. Так, так. їди. Іди, мій дорогий, мій любий! (Раптом в нестримному пориві ніжності оповиває його игшо руками й цілує в губи, очі.) Спасибі! Спасибі тобі, мій рідний! Живи, перемагай, мій герой!

Дрозденко і Орест швидко виходять. Віра і Лена витирають очі. Івлєв

стоїть біля вікна.

Івлєв (підходить до Лени). Прощайте, Гельцю. Завтра я виїжджаю в Самарканд. Скажіть Оресту, щоб він забрав Псіхею. Я дарую її вам. Будьте щасливі.

Далекі вибухи зеніток.

Лена (схвильована). Спасибі... Я скажу.

Івлєв. Прощайте! (Виходить.)

Пауза.

Раптом чути голос радіо.