Драматичні твори

Тихий стукіт у двері. І зараз же входить Євгенія.

Лена. Нарешті! (Обереэюно садовить Віру в крісло й поспішає до Євгенії.) Нарешті...

Євгенія. Де Орест?.

Лена (вказує). Там. Він спить. Ми обидві вартуємо біля нього. Ви ж знаєте... Він був у Любовицької. Але вона його не впізнала, не прийгіяла... не вгадала серцем матері.

Євгенія (гірко, про себе). А я? Так, я знаю. Бідний Орест... Хіба я краща? (Похилила голову.)

Віра (що перестала вже плакати і схвильовано дивиться великими очима на Євгенію, готова кинутись до неї). Боже мій... це ж вона...

Лена (ніжно торкаючись руки Євгенії). Ну, годі-бо... Не хвилюйтесь, Євгенія Йосипівна.

Віра (скрикує). Євгенія!

Євгенія. Хто це? Ця дівчина?

Лена. Віра. Сестра Ореста.

Євгенія. Сестра Ореста? Дочка Любовицької?

Віра (підводиться й підходить до Євгенії). Ні! Сестра Ореста, але не дочка його матері. Сьогодні вночі я пішла від неї. Пішла, бо вона вигнала з дому Ореста!

Євгенія (насторожено й хмуро). Але ж вона не знала, хто він... (Про себе, з мукою.) А я знала...

Віра (палко). Тим гірше! Кожен, хто б’ється за вітчизну — мій брат! А він же був хворий, поранений, шукав притулку і материної ласки...

Євгенія (так само). Материної ласки... Чи ж дала я йому... цю ласку?..

Віра. І горе тій жінці, що вижене сина з дому!

Євгенія. Горе... (З мукою.) Горе...

В і р а. І тепер... і тепер я ваша дочка! Чи візьмете ви мене, люба, дорога моя мамо? (Бере і цілує руки Євгенії.)

Євгенія (глибоко зворушена). Бідне дитя! Ви ж не знаєте¹, хто я... і що зробила... (Береться за серце й втомлено опускається в крісло.)

Лена гасить люстру і йде до алькова.

Віра (вмощується біля її ніг, дивлячись на Євгенію з гарячим співчуттям). О, ні! Я давно вже знаю й люблю вас, Євгеніє! Ось уже п’ять років, як я бережу кожну книгу, кожну газету, де написано про вас, про ваше прекрасне життя. І як ви вчилися літати, і як билися з фашистами в Іспанії... і як були тяжко поранені біля серця і кинули через це літати... (Голубить її руки.) А про те, як любили й виховували Ореста і віддали йому все життя... про це не було в газетах. Але про це я взнала від матері і вже тоді зрозуміла все і повірила вам, а не їй.

І так сидять вони в півтемряві, .дівчина біля ніг жінки, на яку вона дивиться з благоговінням, розмовляючи тихо й стримано, немов розповідаючи багато разів передумані думи. А в глибині кімнати — проміж завішеним вікном і закритим альковом — стоїть друга, теж заглиблена в думки дівчина, прислухаючись до тепер уже рівного дихання сплячого.

Євгенія. Так... я віддала Оресту все, що сама вважала за краще. Може, він бачив мало ласки в моєму домі. Я була більше бійцем, ніж жінкою... Ось чому я так боялася, щоб він не пішов до Любовицької... Вона могла б купити його ласкою... Для неї це була недорога ціна...

Віра. І вона її пошкодувала.

Євгенія. Це була її помилка...

Віра. Не помилка, а скупість. Ласку матері не можна берегти лише для сина і тримати під замком, як золото. Тоді вона стає ненавистю для людей.

Євгенія. Я ж не мала цієї’щедрої плати, яку так легко, так радісно давати. Ласка згоряла у мене в серці... він же знав лише суворий обов’язок. Зате не було мужньої радості, якої б я не ділила з ним. Літак був його колискою... Йому минало п’ятнадцять рокі^коли я літала через океан, сімнадцять, коли я билася в Іспанії... І скрізь він був зі мною. Він не знав моїх поцілунків, але я пестила його в огні... в огні, де гартуються герої.

Віра. Як давня богиня, що клала в огонь дитя земної жінки , іцоб зробити його безсмертним.

Євгенія. Хіба є така мука? О, як я її розумію... І напевно, рідна мати боялась і не хотіла...

Віра. Так... одного разу вона побачила це і злякалась... і відняла дитину в богині.

Євгенія (підводиться схвильована, про себе). А я ж сама... я ж сама штовхнула його до неї... А що, коли він... коли його знову потягне в дім, де він народився... Та й куди ж йому більше іти, якщо я...

Віра (стривожена, теж підводиться). Що з вами, Євге-йіє? Що ви почули? Ні, він спить.