Драматичні твори

Ш е н ч и к. А чого тобі сумно, то вже не знаю. Хіба закохався.

І л ь к о. Слухайте, товариші, хоч і тяжко мені це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бік...

Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми візьмемо другу скрипку? От тобі й маєш! Та чого ж ти раніш не казав?

І л ь к о. Давно вже хотів, та все думав, що переможу себе... з самої Вільшаниці. Слухай, Шенчику. Пам’ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я відповів тоді, що знайшов його тієї ночі, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблун-цях дістався мені той наперсток, тільки не знайшов я його, а подарувала мені його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її від двох товаришів, які несли її, роздягнену і злякану, на гвалт, а може, й на згубу. І коли приніс я її, обгорнувши в свою кирею, в безпечне місце... зняла вона цей наперсток із свого пальця і поцілувала мене... Хто вона — я не знаю й досі.

Скряга (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогів наших лютих! І ніхто не забив Тебе, як собаку! От півтора лиха!

Ш енчи к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись і лизнути... Ну, і що ж, що далі?

Скряга. Тьфу! (П'є горілку.) Півтора лиха!

І л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тільки, що зовуть її Гельця. І ось цей наперсток (показуй), поцілунок і солодке, як мед, ім’я — все, що залишилося мені від тієї ночі... Моя кирея ще й досі пахне чудовими пахощами і ніжним дівочим тілом, і скрізь переслідує мене цей чарівний запах... і не маю я спокою... і тільки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тільки побачити... а потім хоча б і вмерти.

С к р я г а. От півтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпсковського — нехай він покаже тобі твою цяцю. Звісно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.

Увіходять пан П р о з к а і пан Л о з к а і займають попередні свої місця позаду музик. Прозка пильно прислухається.

Ш енчик (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цікава нагода. І щастить же людям! Тільки хоч подержався за голу панянку, а мені так і цього не трапилось. Одного тільки раЗу лучилася в Гнівані³³ пані, та й то така мармиза, що ледве втік, як побачив. Так само і з поживою. Тобі хоч наперсток дістався, а мені все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липов-цях, але й там поживився, як пес макогоном. Тільки і знайшов, що в садку на дорозі оцю скляну затичку. (Виймає з кишені величезний, але забруднений алмаз і тре його руками.) Трапилося, як кажуть, сліпій курці бобове зерно, та й (плює на алмаз і знов тре) тим подавилась. Затичка від пляшки, чи що,— не можна збути, як лихого шеляга ³⁴, навіть у карти ніхто не бере.

І л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.

Шенчик. Тю, дурний, де ж ти бачив алмаза з горобця завбільшки?

Скряга. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменів — півтора лиха. Як камінь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити...

Пан Прозка і пан Лозка зацікавились каменем і придивляються, підморгуючи один одному, аж поперехилялись через свій стіл. Корчмар теж підходить, зацікавлений.

Корчмар. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є діти... нехай би бавились.

Шенчик (неймовірно). Ну! А скільки ж ти даси?

Корчмар. Ну, що значить скільки — це ж не кінь.;

Шенчик (рішучо). Давай десять злотих.

Корчмар (сміється). Та пан сміється. Півчервінця за дитячу цяцьку.

Шенчик (розчарований). Багато! А скільки ж ти думав?

Корчмар (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.

Шенчик. Е, то нехай буде вісімнадцять грошей і кварта горілки. Менш не віддам.

Корчмар (вихоплює алмаз). _ Д... добре... зго... згода.

Кладе гроші і хутко відходить. Пан Прозка і пан Лозка переморгуються

многозначно.

І л ь к о (що весь час придивляється до Лїі, підводиться і підходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дівчина — твоя дочка?

К о р ч м а р. Ні, добродію. Це бідна сліпа дівчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всіх рідних, то вона й ходить ось так по чужих хатах співає, ворожить...

І л ь к о. Через що ти осліпла, бідна дівчино?

Л і я. То хіба ж ти не знаєш? Я ж була перепілочкою і повиколювала очі, як літала вночі по стерниночку... коли зруйнували недобрі люди мою хатку...

І'лько. Бідна дівчино... вона збожеволіла з горя... (До ЛІЇ.) Кажуть, що ти вмієш ворожити... Поворожи ж і мені, чи знайду я дівчину, що дала мені цього наперстка. (Дає їй наперсток.) Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променіють її очі, коли вона всміхається... і яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть...