Драматичні твори

Варвара. Мабуть, з ними розмовляє, тому тільки вночі приходить, коли нікого немає.

Ольга. А може, син його тут лежить?

Варвара. А я його спитаю.

Ольга. Незручно.

Варвара. А чого?

Виходять Катерина і Антоніо. В руках у них квіти.

Вибачте, котра година?

Катерина (подивилася на годинник). Одинадцята.

Ідуть до обеліска.

Варвара. Спасибі.

Ольга. Бачила, які у них обличчя?

Варвара. Видно, теж пережили.

Ольга. Скажи, Варю, чи є люди, які живуть і нічого не переживають?

Варвара. Є. Але то тільки назовні люди, а насправді... (Махнула рукою,)

Ольга. Що?

Варвара. Субчики, жевжики, паразити, і живуть шикарно, падлюки.

Ольга. Звідки ж вони беруться?

Варвара. Звідки? А ти подумай, звідки беруться прусаки, таргани, міль і всяка нечисть? У щілинах заводяться. Мабуть, у наших законах ще багато щілин, от вони і лізуть з них.

Ольга. А, які б закони хороші не були, нічого не допоможе, коли немає (підняла мітлу) доброї мітли. Доручили б нам. (Потрясла мітлою.)

Варвара. Тихше, генерал іде.

Варвара і Ольга дивляться в бік обеліска. На алеї з’являється старий генерал. На грудях дві Зірки Героя і багато стрічок від орденів. У руці в нього картуз. Іде помалу, повернувся, хвилину подивився на обеліск. Потім іде. Варвара і Ольга встали.

Г е н е р а л. Добрий вечір.

Варвара і Ольга. Добрий вечір, товаришу генерал! Г єн ер а л. Спасибі, велике спасибі.

Варвара. За що?

Генерал. За ваш чесний труд.

Ольга. Інакше бути не може, тут місце... таке. Генерал. Святе, святе місце.

Варвара. Вибачте, товаришу генерал, можна вас запитати?

Генерал. Можна.

Варвара. Кожен вечір ви сюди приходите. Чи не син або друг ваш тут лежить?

Г е не рал. Усі вони мої друзі бойові, мої сини... (Пауза.) Всі. (Велика пауза. Одягає картуз.) Будьте здорові! (Козирнув.)

Ольга і Варвара. Будьте здорові, товаришу генерал! (Дивляться йому вслід.)

Варвара (схвильовано). Так я хотіла його поцілувати, та побоялась. Подумай, Олю, скільки людей сюди приходе, а ніхто не сказав нам: за ваш чесний труд спасибі.

'Ольга. А я стояла перед ним, як колись стояла на фронті перед нашим лейтенантом... Строгий був. Навіть ко-ли розпікав, такий був красивий!.. Тремчу перед ним, а в душі...

Варвара. Ану, Ольго, зброю на плече, пішли до мене вечеряти.

Варвара і Ольга взяли на плечі мітли і гордо йдуть.

Чорнявий був?

Ольга. Кучері — як золото. Коли це було, а, соромно признатися, сниться мені лейтенант.

Виходять. З Дніпра чути тривожну сирену пароплава.

Від обеліска йдуть Катерина і Антоніо. Спинилися біля лави.

Катерина. Посидьмо тут.

Антоніо кивнув головою. Сідають. Пауза.

Антоніо. У нас в Італії багато пам’ятників різних епох, але немає у нас такого чуда. Мені важко говорити... Я так схвильований, Катаріна...