Драматичні твори

Катерина. І я щоразу, коли приходжу сюди, ледве стримую себе... (Пауза.) Пам’ятник Слави і великого горя народного... Мільйони в землі, а скільки загинуло від голоду... В усіх проваллях і ярах на Україні до цього часу дощі вимивають людські кістки... Після таких жертв на нас знову націлюють не просту, а атомну зброю...

Антоніо. Правду пишуть у нас письменники: людина безсила, не може здолати Молоха ²⁰ війни. Віками бореться, а що? І це не песимізм, це правда.

Катерина. Ні, це зрада. Цинічна і безсоромна.

Антоніо. їх можна лаяти, але факти, факти! Термоядерних бомб, ракет зараз стільки, що можна чотири рази знищити все живе на нашій планеті. Про це пишуть великі вчені-фізики, а вони добре ооізнаиі. Ми ще не все знаємо, які бактерії виводять у зверхтаємних лабораторіях Америки, але те, що проникає в пресу, це ще гірше, ніж атомна зброя. Світ збожеволів, невже ти цього не бачиш? Катаріна?

Катерина. Там-там вправо, там-там вліво, там-там, тамтам...

Антоніо. Не розумію тебе.

Катерина. Я думаю, швидше треба стати на коліна

перед імперіалістами, підняти руки вгору, молити їх: змилуйтеся над нами, безсилими, ми ваші одвічні покірні раби.

Антоніо. Я так не думаю. Ти мене не зрозуміла.

Катерина. Вірю, вірю, що так не думаєш, але ти не помічаєш, як в душі твоїй там-там, там-там, трохи вліво, трохи вправо. (Посміхнулась.)

Антоніо. Що зробиш? Не так все просто, коли годинник нашої Європи заводять не вдома, а за океаном. Це велика трагедія, і не тільки наша...

Катерина. Розумію... Скажи, Антоніо, як ти розшукав мене?

Антоніо. О, це ціла епопея. Кілька років я звертався до вашого амбасеріа..,

Катерина. Посольства.

Антоніо. Посольства. Писав їм, писав, але не міг добитися нічого. А цього року приїхала у наше місто делегація радянських журналістів. Я приймав їх у мерії. Серед них був один з Києва, Василь...

Катерина. Морозко.

Антоніо. Я попросив його.

Катерина. Він розшукав мене, приходив, передав твого листа...

Антоніо. І він мені написав, а ти ні слова. Чому? (Пауза,) Катаріна...

Катерина. Я дуже хотіла, скільки написала я тобі листів! Напишу, прочитаю і порву... Не могла...

Антоніо. Ти справді рада, що я знайшов тебе?

Катерина. Рада, чесно, дуже рада, Антоніо.

Антоніо. Завтра вранці я вилітаю в Москву, а на другий день разом з делегацією наших мерів в Італію...

Катерина. Ходімо.

Антоніо. Катаріна... Антон мій син, мій? Це правда?

Пауза.

Катерина (тихо). Правда.

Антоніо. Чому ти не хотіла сказати?

Катерина. Антон не повинен знати, що ти його батько. Не мусить, ти зруйнуєш його життя.