Драматичні твори

Ніч. У голубому сяйві квартира Катерини Михайлівни. Крізь відчинені балкон та вікна мерехтять вдалині вогні високого берега. І короткі гудки барж біля мостів, і дзвін гітари, і пісня закоханих не порушують тишу, а роблять її ще більш мерехтливою й ласкавою... Зі своєї кімнати вийшов Антон. Він у майці й трусах. Підійшов до балкона, слухає пісню і дзвін гітари, і, коли затихла пісня, тільки чути вдалині гітару, Антон підійшов до телефону, зняв трубку, хотів набрати номер і зупинився. Поклав трубку, підійшов до столу, засвітив маленьку лампу, взяв папір, ручку і почав писати.

Антон (пише і деякі фрази говорить пошепки). Ні, ти, Раю, не розумієш. Я читав розумну книгу, де було сказано: в усі історичні епохи люди по-різному визначали саме високе, ні (перекреслив, пише), саме глибоке почуття — любов, але основа була і залишається одна — вірність! (Підняв голову.) Там щось було сказано про жертву. Здається, так. (Пише.) Справжнє, пристрасне кохання вимагає жертв. (Підняв голову, говорить.) Красиво! Любов вимагає жертв! Підкреслимо. Читай, Раю, і думай, думай. А чому жертв? Чому? Це ж було колись, а тепер у нас... Коли ти чесно кохаєш, коли ти не подонок, свиня, то хто тобі може завадити? Хто? До чорта цю красиву фразу. (Викреслює.) Краще так. (Пише і говорить.) Райко, птахо, крило моє, життя моє, не може бути справжнього кохання без боротьби за друга, без віри коханому. Це... це...

Знову чути гітару і пісню.

Як сказати, щоб дійшло?

Б’є міський годинник.

Четверта година. Скоро світанок, а вони ще шляються і деруть горло. (Слухає пісню.) Про кохання співають, чудаки. Ех, це б і я ходив з тобою, Раю, до світанку і співав би тобі... Нащо, нащо ти, Раю?

Завмерла пісня.

(Повертається до столу, пише, а потім говорить.) Це... найбільше, найкрасивіше, найнеповторніше почуття, Яке і єсть — життя! (Підвів голову.) Чи так це?

Чути гудки барж біля мосту.

Вірно! Так, Раю, це так... Коли людина зненацька, під впливом вибуху нехай самих, самих бурхливих почуттів зрікається, знищує віру в друга, коханого, тоді вона, прости мене, може у важку хвилину... Так, так, дай сказати, не перебивай, може зрадити, зрадити не тільки дружбу, любов... Все — іди... Фу, який же я дурень! Боже мій, здається, я збожеволів. Як я міг подумати таке! її викликаю на суд, а сам, сам, що думаю, говорю?.. Прости, прости, Раю.

Дзвенить гітара і пісня. Велика пауза.

(Розриває листа.)

З кімнати Антона виходить у піжамі Антоніо.

Пробачте, я розбудив вас?

Антоніо. Ні, я не спав.

Антон. Чому?

Антоніо. А чому ви не спите? Я чув, як ви увесь час крутились у ліжку і навіть стогнали.

Антон. Коли так світить місяць, я не можу спати.

Антоніо. Розумію. Я теж у молодості в такі мочі ніколи не спав дома. Я був там... Добре співають. Як у нас в Італії. До світанку дзвенять гітари, мандоліни... Співають про кохання. (Слухає.) Гарно співають. У вас немає дівчини? Антон. Є.

Антоніо. Вона хвора?

Антон. Ні.