Драматичні твори

Про це, певно, стоячи над могилою в Тимі, думав і Сашко Корнійчук, обмірковуючи найпекучіші проблеми нашого тодішнього військового керівництва, втіленого в образи п’єси «Фронт». Згадаймо, за яких тяжезних умовин було так рішуче і відверто сказано про помилки і хиби у нашому військовому командуванні. З пошаною я думаю про цей твір Олександра Корнійчука, зароджений тоді, в холодних, спорожнілих кімнатах спустілого воронезького будинку, де розмістилася і паша редакція, і редакція радіомовлення» (Бажан Микола. Думи і спогади.

К., 1982, с. 123). До речі, в цей будинок для схвильованих, повних глибокого змісту, розмов сходилися фронтовики, що служили по інших установах Політуправління Південно-Західного фронту,— Твардовський, Довженко, Голованівський, Долматовський, Первомайський, Малишко, Журахович, художники й актори.

Після невдалого наступу на Харків влітку 1942 p., що перетворився у відступ, і прориву німецьких військ на Воронезькому фронті Корнійчук з Василевською вилетіли до Куйбишева. Там і було дописано «Фронт».

Героїзм Радянської Армії під час тяжких оборонних боїв, дедалі глибше осмислення того, що заважало, що віджило і за що доводилося платити кров’ю, спонукали драматурга до активного діяння. Він попросив у командування відпустку для написання п’єси, усвідомлюючи всю відповідальність, яку взяв на себе: «Я майже не спав, працював день і ніч, щоб встигнути написати, і за місяць закінчив. Приїхав у Москву і передав п’єсу в Центральний Комітет партії для того, щоб не поставити в незручне становище Комітет в справах мистецтв, поскільки знав, що він не зміг би вирішити долю цієї моєї п’єси. П’єса була розглянута і в серпні 1942 р. почала друкуватися в «Правде» (5, 396).

Існує багато версій про те, як і чому була написана п’єса, точилися розмови, що Корнійчук написав її за спеціальним завданням. Ось що розповідав сам письменник 1943 р. в Москві Натанові Рибаку.

«Взимку 1942 року ми з Вандою дістали місячну відпустку і виїхали з Воронежа до Куйбишева. Все, що я пережив на фронті, все, що побачив, що почув від генералів, офіцерів і солдатів, міцно залягло у моєму серці і не давало мені спокою... Щось мало змінитися... Щось було не так... І, як художник-комуніст, я повинен був,, я зобов’язаний був відповісти на це. Що? Як? Чому?»

У своїх спогадах про ці дні Ванда Василевська пише: «На третьому поверсі в одній кімнатці стукаю з шести ранку на машинці я, а в другій пише, ламаючи олівці, Корнійчук. «Радуга» і «Фронт». Треба поспішати. У нас тільки тридцять днів часу».

«І ми поспішали,— розповідав Олександр Євдокимович.— Поспішали, тому що інакше не можна було. Через тридцять днів нам треба було повертатися на фронт. А коли все було зроблено, мене охопило не відчуття полегшення, а велика тривога за долю Огнева... Огнева, якого я знав, полюбив, який мені був дуже дорогим, з яким я пов’язував долю війни і, скажу одверто, свою власну...

П’єсу я прочитав Й. В. Сталіну, який викликав мене в Москву і запросив ,до себе, дізнавшись, що я написав п’єсу про війну. Він вислухав її всю у моєму далеко не спокійному виконанні... Вислухав уважно. Настала довга пауза. Пауза неприпустима в драматургії. Тепер я жартую, а тоді... Потім, після паузи, Сталін рішуче сказав: «Треба надрукувати».— Уривок? — непевно запитав я.— Постараюсь вибрати.— «Чому уривок? — здивувався Сталін.— Всю п’єсу».

І «Фронт» надрукували в «Правде».

Генерал Огнєв переміг...» (Пам'ять серця. К., 1378, с. 78).

У листі до літературознавця К. Горбунової 21 червня 1963 р. драматург знову підкреслював: «Ще раз підтверджую, що п'єса «Фронт» не була написана на замовлення. Тов. Поспелов мені сказав, що редакційна стаття в «Правде» про п’єсу «Фронт» в 1942 р. була написана т. Сталіним» (5, 474).

Поява драми «Фронт» відразу ж стала визначною суспільною і мистецькою подією. Про всенародну підтримку гї’єси існує безліч свідчень — від солдатських листів-трикутників з лаконічною адресою: «Москва,

письменнику, що написав «Фронт», Корнійчуку»; політдонесень про колективні обговорення п’єси, до спогадів видатних полководців Великої Вітчизняної війни С. С. Бірюзова (Суровые годы. М., I960), С. М. ЇІЇтсмелка (Генеральный штаб в годы войны. М., 1968), Б. I. Чуйкова («Иачало иутн^). Хоча знайшлися й такі військові керівники, які сприйняли гг'еоу як снос* рідну диверсію проти Радянської Армії, як річ «абсолютно шкідліжу» і вимагали її негайної заборони* На одну з таких телеграм у (/ілику, Як згадує С. М. Штеменкор верховний головнокомандуючий піднопіп: «В оцінці п’єси ви помиляєтесь. П’єса матиме велике виховно значення для Червоної Армії і її комскладу... Треба мати мужність визіштм недоліки і вжити заходів для їх ліквідації. Це єдиний шлях полігішеїшя і удосконалення Червоної Армії» (Пам’ять серця, с. 151 —152). В підтримку nYcii газета «Правда» 29 вересня 42 р. вмістила редакційну статтю «Про пУсу