Драматичні твори

Особливо вдалися йому постаті Оксани і Гайдая, по-справжньому новаторські, драматично ускладнені, подані в розвитку. Корнійчук, чи не вперше в українській драматургії створив реалістичний образ української жінки-революціонерки (в російській на цей час уже були Любов Ярова з однойменної п’єси К. Треньова та комісар з «Оптимістичної трагедії» Вс. Вишневського). В образі Оксани драматург підкреслював не лише ідейно-політйчну стійкість характеру, а й наголошував, хоч і дуже побіжно, суто людські, індивідуальні риси героїні: розум, витримку, рішучість лринципо-вість, уважність і чуйність до людей. Вона як комуністка має вести за собою не засобами зброї, а силою слова, переконання.

Порйд з Оксаною психологічно переконливо вимальовується образ мінера Гайдая, людини чесної, безмежно й романтично відданої справі революції, яка, проте, об’єктивно, внаслідок вибуховості свого характеру, допускає грубі помилки. Зіставляючи їх, Корнійчук знайшов вдалий драматургічний хід. Прийом контрасту дав змогу драматургу значно поглибити обидва образи, а в постаті Гайдая об’ємно висвітлити такі риси, які роблять цього героя одним із найбільш життєвих персонажів п’єси. Величезна емоційна напруга Гайдая, буремно-пристрасна експресивність (це насамперед відчутно в його мові — урочисто енергійній, сповненій романтичних виразів та Стилістичних інверсій) є домінантою його характеру, провідним началом в усіх його вчинках. Саме тому Гайдаю часто бракує тверезості й витримки, саме через те опинився він на якийсь час в одній упряжці з лицеміром Кобзою. Смерть Оксани від руки підлого вбивці розкриває Гайдаю очі на його страшну провину. Невимовного розпачу й каяття сповнений останній монолог Гайдая, коли він з^?являється на палубі зі своїми речами, щоб назавжди покинути корабель:

«Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?.. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть мені, товариші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?.. В які моря, степи й гори йти, щоб право мав я повернутися до вас?.. Щоб силу мав я одрубати в собі важкий тягар, що душить, смокче серце і розриває мозок?.. Скажіть, товариші, хоч слово... Єдине слово... То буде берег мій, і я пройду до нього...».

Глибоке каяття героя, усвідомлення ним кровної причетності до справи революції вселяють віру в його очищення. Саме Гайдаю доручив комітет потопити перший корабель — дорогий йому есмінець «Стремительный», Гайдаю як командиру майбутнього сухопутного загону Стрижень вручає прапор затопленого корабля.

Образ Гайдая, як і образи інших представників народу — кочегарів Фрегата й Паллади, боцмана Бухти, лейтенанта Корна, юнги, виписані з великою теплотою і симпатією. Високе почуття обов’язку перед революцією примушує моряків власними руками пустити на дно судна Чорноморського флоту. «Гину, але не здаюсь!» — такий останній сигнал передають кораблі. І в цьому — оптимістичне звучання п’єси, яка за жанром підіймається до трагедії, хоч сам автор стримано назвав її героїчною драмою.

Олександр Корнійчук, органічно сприйнявши революційну епоху, освоївши її «політично», зумів досягти і художнього її опанування, тобто пізнання внутрішнього змісту соціалістичної революції, відтворити у своїй творчості світ психічної перебудови. Наступна п’єса «Платон Кречет» (1934) засвідчила уміння драматурга мистецьки дослідити нового героя — радянську людину — в її глибинних змінах.

Українська радянська література, в тому числі й драматургія, на той час уже мала в своєму активі твори, що були гідною відповіддю на ці потреби й запити епохи. П’єси М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, твори КХ Японського, І. Микитенка, Л. Первомайського, В. Минка порушували одну з найскладніших художніх проблем¹ — проблему позитивного героя, виведеного в конкретно-історичних умовах початкового етапу будівництва соціалізму в нашій країні. Водночас у цих творах наголошувалася ще одна художньо-соціальна проблема, яка набувала дедалі більшого* значення і масштаб-ніших вимірів: взаємозв’язок людини і суспільства, особи і колективу.

Пильну увагу до цих суспільних проблем виявив і Корнійчук. Впродовж усієї його творчості предметом художнього освоєння стають не так класові антагонізми (хоч саме драмою «Загибель ескадри» він заявив про себе на повний голос, та й згодом звертався до теми революції і класової боротьби у п’єсі «Правда»), як соціально-етичні конфлікти: виховання колективістської свідомості, боротьба з проявіами індивідуалізму й власності — цими рабськими ланцюгами минулого.