Драматичні твори

Христина Архипівна. Воно, знаєте, різні случаї бувають... Скільки я надивилась за двадцять років своєї медицинської служби санітаркою! У дев’ятнадцятім году я служила санітаркою в маленькій лікарні коло станції Попелюхи. Чули, Попелюхи?.. Хворих було небагато: одні видужували, другі вмирали, і життя наше медицинське йшло спокійно. Але якось увечері налетіла на село кавалерія денікінська. Стали вони на ніч по хатах, а в лікарню прийшов офіцер з наказом, щоб ми зібрали увесь струмент, ліки і на світанку вирушили з ними як мобілізовані. Лікар і фершал одразу погодились, але через годину втекли... Залишилась з хворими я сама і думаю: що ж його робити, коли вся медицина втекла?.. Та раптом чую, з яру за селом зацокотів кулемет — і пішло!.. Оточили село наші червоні, били з гармат цілісіньку ніч денікінці, а на ранок здались. Вийшла я з лікарні до воріт, дивлюсь, несуть когось пораненого. Підходять. Питає один, із зіркою: «Це лікарня?» — «Тут,— кажу,— несіть сюди», а сама тремчу: що ж воно буде, коли наш лікар і фершал — уся медицина втекла? А вони всі з ружжами, і схожого на лікаря між ними нема. «Хто ви така?» — питає мене матрос, видко, командир. «Христина Архипівна,— відповідаю,— санітарка».— «Кличте лікаря, комісара тяжко поранено, великий осколок у нозі».— «Нема лікаря, нема й фершала — втекли ще вчора, втекла уся медицина»,— і розказала я їм все. Стогне сердешний комісар. Побіліло лице у нього, кров’ю сходить... Дивляться на нього червоноармійці — зажурились, а командир не витримав і витер сльозу кулаком... І так мене за серце взяло, підійшла я до них та й кажу: «Скидайте, хлопці, ружжа,_л мийте руки і будете мені пособляти». І поскидали вони мовчки ружжа, помили руки і поклали комісара на стіл. Хотіла я зробити операцію, щоб не боліло, знайшла шприц, а тих ліків, що біль спиняють, найти не можу — на всіх пляшечках по-латині написано, а вся наша медицина втекла. Промила я рану, змастила йодом, ножик взяла медицинський, подержала його на вогні та й кажу їм: «Держіть, хлопці, комісара, держіть міцно, будемо починати». Поклали вони руки на комісара, я швиденько тіло розрізала і легенько осколок витягла, кров зупинила, забинтувала. На другий день легше стало комісару. Полежав він шість днів, а на десятий рушили вони з села, і коли проїздили мимо лікарні, спинив їх командир-матрос. Погукали мене, і не встигла я підійти, як крикнув матрос-командир: «Ескадрон, смирно, на Христину Архипівну рівняйсь!» Всі повихоплювали шаблі, а я з переляку мало не впала. Тоді зліз з коня матрос-командир, підійшов до мене, взяв під козирок і сказав: «Від красної кавалерії благодарим вас, Христино Архипівно, за операцію нашому дорогому товаришу комісару. Призводимо вас у почотні червоні санітарки». Зняв він з безкозирки зірку, дав мені