Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Зауважте, перша думка про Лілі! запитую про свою… він не може стерпіти! хапає мене за руку! за чутливу! і трусить мене!.. з люті!.. там, де шрам!

— Де моя? де моя?

Тільки своєю переймається! моя не рахується! щастя, що розлам стулився! бо він би! штовхнув би мене та й по всьому! на його боці сила, я під ним!

— І-а! і-a! і-і-і! а-а-а!

Знову віслюка корчить! віслюків рев! і знову руку мені крутить! Ти ба, доведеться провчити!.. Віслюка! осла! канака!.. у мене ця рука — то справжня мука! вигинаюся! зараз покажу Ремону!.. удар у груди! він корчить віслюка, я прикинуся конем! Побачимо!

— Ремоне! Ремоне!

Голос його жінки!.. він відпускає мені руку! звідки вона взялася?.. «Ремоне! Ремоне!»… захекана… бігла…

— Ремоне! Ремоне! свідоцтво! Ремоне!

Звідки вона прибігла? з якого сховища?

— Де ти була?

Запитує він.

— Свідоцтво, Ремоне! свідоцтво! де ти поклав свідоцтво?

— Яке свідоцтво?

Не розуміє… витріщився…

— Свідоцтво про шлюб, дурню!

— Де ти була, люба? Звідки ти прибігла?

— З метро «Піґаль», от роззява!

Дистанція!.. справжній спринт, Піґаль! менше двох хвилин, як прогули сирени! зрозуміло, чому така захекана!.. вулицею Дюрантена… вулицею Дерера!.. вулицею Борн!.. і все під гору!

— Люба моя, люба! бурмоче.

— Воно не в тебе? воно не в тебе?

Це вже край!.. вона кидається на нього… нишпорить у нього по кишенях!.. обмацує!.. піджак… штани… нема! він не опирається… нічого не знайшла!..

— Люба!.. люба!..

Дурень дурнем з отим «люба»! вона про свідоцтво запитує!.. досить!.. досить!.. вона кидається… до сходів!.. до сходів!.. долає сходинку… дві сходинки! залишки сходинок!.. вона ще метка, та Деніза!..

— Люба!.. люба!..

Пішла! він її гукає… яка прудка! уже на третьому.

— Денізо! Денізо!

Гукає Денізу… волає… «Люба! Люба!»

— Ви бачили, докторе? це вона?

— Так, вона!

Свідчу йому, щоб не сумнівався!.. «Так! так! так!»

— Люба! люба Денізо!

Аби відповіла!.. вони мешкають на четвертому… сходи відлунюють глухо!.. згори донизу! а де всі інші?.. піднялися по вцілілих сходинках? зникли, як у казці! нікого в брамі не лишилося! жодного плазуна?.. вони піднеслися, це певно!.. родини, літні дами, мої дві гарпії, панна Блез…

— Денізо! люба Денізо!

— Іди до біса! до біса!

О, це її голос! вона!

Кричу, щоб він зрозумів!

— А може, свідоцтво згоріло?

Дотиркав мене своїми сумнівами!

— А ваша Лілі? Не згоріла?

Аж тут новий потік сусідів! новий потік! у будинку так багато не живе!.. і всі якісь спантеличені… нерішучі… белькочуть… хочуть… відступають!.. Сердяться через сходи!.. «які розхитані… іще димляться!..» і перила погнуті й закучерявлені… матусі репетують, верещать!.. не хочуть пускати дітей… а батьки всіх тягнуть! навмання! смикають! нам краще, ми в помешканні консьєржки! тут я, Пірам, Родольф, Мімі, пані Туазель коло буфета під стінкою і пані Норманс непритомна під столом… товстун чоловік напроти… по той бік коридора, напроти! не виліз із кривавої каші! як і раніше, в калюжі… голова! у нього величезна голова! не голова, а згусток крові! тюрбан ще більш роздувся!.. від крові!.. згусток крові на всю голову!.. тільки дірочка напроти рота!.. він з неї хропе… хропе!.. ох, чортів бурдюк, нехай хропе! так краще! сто чортів!.. як він мене розквасив! товк, кривдив, бо я, бач, не опікувався його жінкою! його дорогою Дельфіною! йому плювати на Дельфіну! Геть совість утратив! Хропе! а мені крутитися! його жінку рятувати! бальзамом лікувати! його Дельфіну! бальзамом! треба ще знайти флакон! і послухати її! де ця нещасна? де вона? та ось поряд!.. я не помітив! лиш нахилитися!.. трясця! ударився лобом!.. об стіл! вона під ним!.. от роззява!.. може, трохи в очах туманиться? зізнаюся… на щастя, Пірам має нюх… він її винюхав!.. Дельфіну! Дельфіну!.. вона справді там… лежить… Пірам знову б'є по мені хвостом!.. своїм віялом! з розмаху!.. з розмаху!.. «Пірам! Пірам!»… нарешті я на місці: ліва грудь непритомної… вислуховую! слухаю… слухаю… безпомилково… не сприймаю особисті шуми за стукіт її серця… мої особисті шуми в голові!.. ні! увага! відрізняю безпомильно! маю витончений слух! але що за бурмотіння?.. справді!.. хтось бурмоче!.. в іншому кутку… біля товстуна… це пані Ксантіп молиться!.. їй-бо! «Боже наш, що єси на небесах!…» це вона на підлозі… на мішку цивільної оборони! мішку піску… принесла мішок піску зі сховища в метро.

— Агов! чекайте! хвилинку! не бурмочіть! я слухаю, пані! слухаю!

Справді! Припав вухом до грудей… Нехай пані Ксантіп помовчить!.. але консьєржка теж бурмоче!.. але не молитву! прокльони!.. на мою адресу! не до Небес, де там! до мене! до мене!

— Ви хоч колись замовкнете, підмітальнице?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века