Читаем Феєрія для іншого разу полностью

І плюх! плюю їй у пику! хапаю за руку! щоб не втекла!

— От для чого припхалася! пронюхати! донощиця! зараз у мене за вікном дзвонитимеш у свій коров'ячий дзвіночок! Оттаве! Оттаве! поможи!

Потребую допомоги! самотужки не впораюся! Оттав мусить допомогти… але чорта з два! стає між нами!

— Не треба, Фердінане! не треба!

Умовляє!.. він мене вмовляє!.. заспокоює!.. мовляв, досить лютитися, усім! а що мене до відчаю довели, усі! тепер я лютую! я лютую! тримаю справжню мерзотницю, її буде покарано! почвара з віником! нишпорка! потолоч! лютую! лютую!..

— Фердінане! Фердінане! стривай! одумайся, Фердінане!

Іще чийсь голос! іще один, щоб я одумався! чий же?.. овва! Норберів! Норберчик особисто! підвівся зі стільця… у вітальні!.. от він!..

— Ще хоч слово, задушу!

Отак йому відповідаю… чітко! проте від моїх слів йому ні холодно ні жарко… не рухається… стоїть переді мною, носа догори… борідка!.. у «позі»! у «позі»! хоче справити враження! на мене! на мене!.. своїм орденом Почесного легіону!..

— Фердінане! Фердінане! це брутально!

А що, нехай попіруетить? з пташечками політає! потвора! жахна і спереду, і ззаду! збочена! біс її бери! біс її бери!

Бачу його, бачу упритул!.. упритул!.. у фраку, я вже казав…

— Ти кого граєш?

Запитую у нього.

— Дипломата!

Схоже, він у це вірить!.. борідка, фрак!.. і не тільки Почесний легіон!.. ще повно інших нагород!.. його вже бачили в такому образі!.. у подібному!.. у студії й на афішах!.. «Норбер такий-то… у фільмі «Барон Сольстріс»… фільм німий і звуковий… яка подія!.. у фраку, церемоніальний, застиглий погляд, так само! у такому дусі… злий застиглий погляд… пронизливий! він чарував… бентежив!.. і ще раз нагадую: у фільмах, де всі багато говорили… він втілював мовчання!.. ну, може, лише два-три слова…

— Фердінане, слухай!

Шепоче…

— Нехай всі йдуть! а ти лишайся!

Наказує!.. мені знову наказують!..

— Чш! чш! украй важливо! чш! чш!

От чому в нього таємничий вираз! щоб ніхто не підслухав!.. схоже, сам хоче втекти!.. отак!.. маю думку… раптову думку: він знає вихід… таємні двері!.. у глибині квартири?.. де саме?.. це ж не блеф, не маскарад! для мене!.. «чш!.. чш!..»

— Кажи-но, Арлекіне такий, кажи! маєш потайний вихід? нумо, не корч загадкового, кажи!.. службові сходи? чи шнурова драбина? признавайся!

Брови насупив!.. не відповідає… ага, знову корчить стороннього? напосідаюся!.. сам винен!..

— Що ти робив у ванній? кажи! кажи!

Шепочу йому! на вухо! не по-китайському ж?… кажи!..

— З тобою розмовляють!

За дурня мене має! справді! це вже занадто!

— Слухай-но мене, спокуснику покоївок!

Доведеться привести цього зуха до тями!

— Я до тебе звертаюся! гостей чекаєш? кого? кого? кажи!

Відвертість за відвертість, може тоді?

— Кого чекаєш?

— Чш! чш!.. вони скоро прибудуть!

— Хто вони?

— Чекаю!..

Я нахиляюся до нього… він бурмоче імена…

— Ти гадаєш?

Кажу йому…

А він в образу!

— Ти мені не віриш?..

Він блефує!.. навіть якщо здурів, то це занадто!.. називає імена!.. шепоче знову й знову! одне!.. друге!.. третє!.. три імені!.. і які! це було б справді надзвичайно!.. і очима поводить!.. чи сміється з мене?..

— Нікому не кажи, Фердінане! чш! чш!..

Застерігає.

— Повтори! кажу йому… Хто прийде? Папа… кричу навмисно… присягаєшся?

Він не має сумніву! цілком серйозний, навпаки!.. і не тільки Папа! Черчілль і Рузвельт! прибудуть! сюди! він мені каже! і твердить! що вони домовилися! справді!.. може, я сумніваюся? отакої! він ображається! на мою скептичну міну!.. прикладає мені руку до рота… мені до рота!.. «чш! чш!..» аби я нікому не переказав!

— Тому нехай вони всі йдуть, Фердінане!.. і потім, власне!.. ти теж! знахар!..

Я так і знав… він нахабніє!.. хоче лишитися сам!.. єдине бажання!..

— Ще слово! залиш мені Лілі, вона допоможе їх як слід прийняти!

От як! Лілі йому знадобилася! як хазяйка!.. я тільки бачу, що він кнур… хоче лишитися сам-на-сам з Лілі… вигадав!.. очі вирячив! химер напускає!.. це вже край!.. мене це не вражає! перепрошую! остобісіла ця таємничість!

— Ходімо краще з нами!

Це моє рішення! а що!

— Чш! чш!.. вони скоро прибудуть!

Не хоче йти донизу! чи замислив якусь капость?

— Не спускаєшся з нами?

— Ні! Ні! Неможливо! Я на них чекаю!

І все спочатку!.. підводить очі до неба!.. до вікна!.. з вибитими шибками… вигукує:

— Мир, діти мої!.. Мир!

Підносить обидві руки!.. до неба! піднесений! піднесений!.. показує мені… бо я сумніваюся!..

— Мир, Фердінане! Мир!

Киває на вітальню!.. накритий стіл… чарки… карафки…

— Мир настав, Фердіне! Мир!

Говорить, як Оттав!..

— Я охолоджую пляшки!

— Так! так! я бачив!

— Ага, ти бачив? а що саме?

— Усе!

Думав, це його похитне! ні! ні! незворушний! гадає, я не насмілюся запитати про стару у ванні?.. ні про служницю? який чванливий!.. звертається до тітоньки Туазель, он вона, уклякла з дзвоником у руках… захоплена… він багато говорить, не те що в фільмі!.. він дивиться на неї… от дурепа… дає вказівку!

— А, ви тут, пані Туазель!.. спускайтеся у сад!

І мерщій!

— Мені потрібні квіти!.. багато квітів! не тільки листя! ясно? не тільки листя! гортензій! мімоз!.. гладіолусів!.. чуєте? десять хвилин! даю десять хвилин!.. не баріться!

Буквально!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века