Феєрія для іншого разу

Він не має сил відсторонитися від цієї теми, бо усвідомлює, що вона є нагодою виявити себе в повній мірі, тобто в повній безмірності. Спогад про бомбардування навесні 1944 року, підживлений тими, під які він потрапляв у Німеччині з липня 1944-го по травень 1945-го, наочно зберігся в його пам'яті. Ті спалахи й вибухи бомб і снарядів, те ревище, свист і завивання сирен продемонстрували йому миті, в яких засаднича безладність світу зринає в розвої направду космічного виміру. Неначе тіні падають із землі до неба, неначе сонце сходить із Заходу, асфальт по авеню Жюно тече рікою, а Сена закипає. Як не подивися, а світ став догори дриґом. Він утратив наповнення й межі, розколотий згори розривом виднокола, спричиненим помахом Жюлевої палиці, і розвержений знизу розхристом землі, а через шахту ліфта і старі монмартрські гіпсові кар'єри він сполучається з пеклом. Це не що інше, як картина апокаліпсису. Від надиру до зеніту й на всіх променях троянди вітрів відкриваються інші світи, однаково непридатні для людини: світло заяскраве для зіниць, звуки загучні для перетинок, ґрунт під ногами заковзкий, а стіни такі хиткі, що на них годі спертися.

Селін безперестану відкриває перед нами ці прояви світу навпаки. У читача, принаймні при першому читанні, виникає певне враження тупцювання на місці й повторення. Але якщо він придивиться уважніше, то швидко помітить, що у повторенні завжди є варіація або новий елемент, які він із задоволенням знаходитиме. Але правда й у тому, що «Феєрія для іншого разу», особливо її друга частина, є одним із романів, де Селін вимагає від свого читача найбільше. Справді, попри масштаб події, її описано одноманітно, власне романна канва виявляється якнайтоншою, а читач роману, звиклий до руху й до подій, мусить зосереджувати головну увагу на деталях стилю.

Якщо він це робить, тобто якщо він чутливий до стилю, його задоволення триває й наростає від рядка до рядка. Бо «Феєрія для іншого разу» є новим щаблем, причому вирішальним, у рухові, який підносить Селінову прозу до все більшої самобутності. Від перших моментів «Подорожі на край ночі» Селін терпляче й послідовно долав заспокійливі рамки французького письмового речення; один за одним рвав синтаксичні зв'язки і смислові ланцюжки; він навчився сам і привчив читача до слововживання, де доречність лишає місце для гри, де всупереч традиції крапки не вважаються заклепками, які не дають тексту розсипатися; він установив для зв'язків і доречностей новий порядок, заснований на ритмі й асоціаціях звуків і смислів, які диктуються розумом менше або підпорядковуються йому слабше, ніж зазвичай. «Феєрія для іншого разу» є першим романом, де змальовано світ, котрий остаточно «зіскочив із завіс», і змальовано його мовою, навмисно «знятою зі звичних завіс», аби навісити її на інші. Нові «завіси» не слабші старих, але вони вже іншого штибу, і серед усіх зв'язків, які ми здатні встановити між словами, вони покликаються тільки до граматики й логіки. З персонажами, яких безлад перетворив на маріонеток, і подіями, які безперестану повторюються, ми маємо втіху посмакувати всі знахідки прози, що сягнула повної свободи й повної майстерності.

Кінець не приходить із вибухом останньої бомби. Це не було передбачено у попередніх варіантах, але коли Селін доходить в оповіді до сирени, яка оголошує кінець нальоту, в нього виникає бажання змалювати його безпосередні наслідки. Бо неможливо протягом годин наражати людей на таке шаленство, не вселивши в них схожого шаленства. Це вже не буря під черепною коробкою, а бомбардування, закарбоване в нервовій системі чоловіків і жінок, які, втрачаючи самовладання, вже не можуть діяти інакше, як вивергаючи одне на одного насильство у формі слів (образами) чи жестів (бійками). Тому остання третина «Феєрії для іншого разу II» є по відношенню до бомбардування кульмінаційною точкою, без якої книжка не мала б належного звучання.