Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Це Клеманс Арлон. Ми однолітки, чи майже… Дивний візит! Бо тепер… Утім, ні, не дивний… Вона приїхала, хоч і повітряні тривоги, і погано ходить метро, і перекриті вулиці… і з такого здалеку! з Ванв… Клеманс майже ніколи мене не навідує… її чоловік теж, Марсель… прийшла не сама, з сином, з П'єром… Сидить отут, перед столом, син стоїть спиною до стіни. Йому зручніше дивитися на мене скоса. Якісь ніякові відвідини… Вона теж дивиться на мене скоса, бо сидить трохи боком… обоє стривожені, у них щось на думці… у людей завжди щось на думці, а ще зустрічі, знайомства, у такий час… Уже місяців зо три чи й чотири, як у всіх щось на думці, і вони дивляться на мене скоса… це наслідок подій, отак. Людські істоти поводяться в той самий час так само… з тими ж смиками… Як каченята коло качки на Доменільському ставу чи в Булонському лісі, всі враз голівки праворуч!.. голівки ліворуч!.. хоч їх десятеро, дванадцятеро, п'ятнадцятеро! ураз!.. усі голівки праворуч! умить! Клеманс Арлон дивиться на мене скоса… такий час… Аби мала десятеро! дванадцятеро… п'ятнадцятеро!.. синів… усі однаково косили б на мене оком! Коли про мене поголос, мовляв, звісний запроданець, зрадник, трутень, котрого вб'ють завтра… чи позавтра… чи за тиждень… Їх чарує зрадник скоса… А той П'єр таки скидається на матір і на вигляд, і мораллю, достоту… але в неї гарніші риси — тонкіші, правильніші… Я атенянин, я вибагливий до рис… А до моралі ой Боже вже як буде… Але їм мораль допікає, отож і хочуть моєї смерті… не власне Клеманс! син! усі!.. хоч під тим приводом, хоч під іншим, тепер війна, фріци, де Брінон[1]… мученики чорного ринку! Оборонці Монрузького форту[2]! Привід завжди під рукою….

Отже, Клеманс колись була гарненька… свого часу… нашої молодості!.. Придивляюся до синка… відгонить фальшем… та й інстинкти ті ж, що й у матері. Не захотів сідати, стовбичить під стіною, йому ніяково… Похитується… одна рука в кишені… Вони говорили про мене вдома, за обідом, з друзями, з сусідами… І все те ж саме, та ж ницість, та ж тупість водночас, у всіх разом… Уже не перший місяць пащекують, чому й навіщо і який зиск, якщо мене убити, от забава! патріотична!.. чи мені баньки видряпати, чи четвертувати, чи живим закопати, ніяк не дійдуть згоди… Є про що базікати в родинах, у двірницьких, в коридорах метро (повітряні тривоги)… Отож, звісно, Арлони, котрі знають мене років із тридцять, мають що сказати про мої слабкості, звиклості, бридкості! Постійна тема! У Ванв відкрито університет моїх нечуваних хиб, блазенств, збоченств… єдиний мій ґандж вартий тисячі! десяти тисяч мотузок! Друзі — живі поліцейські протоколи… гарячі, звіряча гарячість…

Синок стоїть, підступний, на юридичному вчиться… Може, колись і в судді виб'ється. Він уперше роздивляється вішальника впритул… завтрашнього вішальника… що, таки повісять?.. хтозна… По радіо казали всяко… повісять? шкуру здеруть? четвертують?.. Хай там що, а покарання не забариться… Питання кількох годин… Із Браззавіля, Берна і Тобольська, з усіх вікон кварталу все реве, репетує, квокче… Радіо сміливців з Лондона[3]: на палю! А з Нью-Йорка найжахніше атю: «Замордувати Монмартрського монстра!»

Отож їх двійко і припхалося… Клеманс із сином… Мабуть, уже от-от-от… Я не часто слухаю радіо, але від хворих вістей чую більше. У них у Ванв цілий день «смертоносні радіохвилі!» Звитяжно! Вікна настіж! Мерщій! «Фріцам капут! Готуйте списки зрадників!» О, у Ванв[4] люди з характером… а ще й у Безоні! мої пацієнти!.. і тут, на Гірці[5], що вже казати! просто у мене в будинку!.. я при нагоді розповім… отож, у передчутті… патрання старого друга… Клеманс із сином… Хлопак не втрапить уколошкати мене відразу й нагло! Бах! Може, у нього мініатюрний револьвер? Він щось намацує в кишені… Не вірю… Вид підступний, але не знавіснілий… Тільки навісний може вбити впритул… Там треба навіженства… Цей не навіжений… Я б помітив… Було б їх троє-четверо, ото вже навіжені… А коли сам, то… дурень дурнем!..

— Що, хлопче, вугри обсіли?

Простягаю пальця до його підборіддя, торкаюся… Повно прищів…

— Свербить?

— Що?… Що?… Що?… — аж тремтить він… аж труситься… з нічого.

— Бридке щеня! Гівнюк!

Я знаю, що кажу: з хлопчини буде горлоріз тільки вчотирьох чи вп'ятьох. Їй-бо'! Чого вони припхалися з такого здалеку? По спадок? Може, вже мене загнали на той світ?.. думали собі… Тому й припхалися, йолопи?.. а тут що?.. Клеманс, можливо, по старій пам'яті? Давній ніжності? попередити про небезпеку? Але вираз у неї геть не ніжний… не за горами! По радіо казали разів із двадцять…

Ах, люба Клеманс!.. Ах, любий Марселю! Ах, любий юначе!.. Нам є що згадати!.. Чи вони прийдуть на мою могилу? Отака думка… Можливо?.. не певен… Для початку, по-перше, могили не буде!.. пошматують і викинуть собакам… Собаки нині голодні… не тільки сусіди! Це у всіх повідомленнях радіохвиль! О такій-то годині чудовисько обернулося на купу кісток! Ми й зітхнути не встигли!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века