Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Тільки стіни!.. Отак!.. і все!.. Довіряю тільки стінам!.. Замикаюся у стінах!.. Замикаюся у стінах!.. і прислухаюсь!.. і щось ввижається!.. все вловлюю!.. крім особистих звуків товарні поїзди… другий… третій!.. усе, що маневрує під бульваром Батіньоль… під мостом Фландрії… у трьох тунелях неподалік… свистки не плутаю!.. у тюрмі одні, на залізниці інші, у мене в вухах треті… уявні, справжні… Щоб ви не сумнівалися!.. Витонченість слуху!.. Як у диригента, власне!.. крім недолюдка-тхора й виття на всіх поверхах!.. зважте, ота внизу абортниця, як двадцять п'ять немовлят!.. ці крики!.. з двадцять восьмої! уже казав?.. дарма!.. Маю тонке вухо, от і все!.. Усі писки захоплюють мене… врахуйте, скільки років у Тарньє!.. з Брендо, Лантюежулем[131]… перші крики… перший крик! Мокрі й у слизі… моя справа!.. мацюпусінькі голівки червоногарячі, сині, неначе їх життя вже душить!.. скільком істотам допоміг я народитись!.. Як вони приходять!.. ви нагнали на мене спогадів! «Тужтеся, дамочко! Тужтеся!..» Я чув немало зойків… я людина вуха… але породільний дует мами й дитятка у пам'яті назавжди… щойно мати перестала кричати, як вступає писклятко… Я вам підсовую не літературні ефекти на кшталт «життя триває і так далі»… Я вас пощаджу… До біса розрахунок!.. На деякі звуки я скупий, а інші роздаю… звуків із Камеруну скільки схочете! Оркестровки лісу!.. нічні особливо!.. нічні!.. треба хоч раз почути грандіозне ревище тваринного кохання!.. буря інстинктів! а тубільці по селах ласують власним м'ясом!.. Там-там! у танок! гоп!.. і ритм з підскоками шалених танців… краще не дивитись!.. Бабуся на повільному вогні… Ще той шарварок!.. Даю вам двадцятьох тубільців зі свого села — і почуєте той галас!.. істоти й звірі, котрі кохаються, хапаються, між собою поїдаються… А ще можу змалювати велике місячне сяйво, те велетенське люстро ночі таке, що ліс наче підноситься до неба!.. і тамтами, і шістнадцять чаклунів… Тоді виття не те що на сімох! на десяти поверхах в'язниці!.. це всі охриплі у в'язниці!.. всі поверхи… зрадники, злочинці, крадії, збоченці, невинуваті, всі охриплі!.. тхір теж охриплий!.. абортниця хрипить на два тони: «аї! ао!» тоді як лісові тубільці на галяві тільки на весь голос! високий, світлий!.. Пригадайте назву… село Бікобімбо!.. Ріо-Крібі!.. справжні співці! уночі, звичайно ж, уночі!.. з глибин природи!.. Це треба хоч раз у житті почути!.. Треба почути!.. щоб збагнути інстинкти, супровід, вокаліз: «Денга!.. бує!.. саоа!.. бує!.. денг… а!.. бує! Денг… а!.. бує!» і все природно барабаниться! на порожньому стовбурі шістнадцятьма паличками!.. отож чаклунство!.. але остерігайтесь!.. Я за сто метрів був, тобто моя хижа, та ніколи не ходив дивитися!.. порожнина відлуння — то святе!.. не те що дебільне відлуння тюрми!.. Утім, я вмію співати по-тубільському… Ще можу!.. «Денг… а! бує!.. і сао а!.. бує!..» Надихає, їй-богу!.. Ніколи не спостерігав тих свят, там були тільки вони… Вони цінують людятину, але інше м'ясо теж, я певен… кіз, кабанів, буйволів… пітонів… Мав докази!.. Не треба лізти в чужі справи!.. не на показ!.. не на показ!.. і без вигадок… Я нічого не вигадую… самі факти… Бікобімбо, 1916 рік!.. Людське м'ясо їли на вулиці Коленкура… На вулиці Шарбоньєр… Вулиці Клода Бернара… посеред Парижа по тридцяти роках!.. отож первісні племена! Гай-гай! Без прикрашань!.. безжальність інстинктів!.. Отут! Тепер! Моя мила! шкури не рахуються! м'ясо! м'ясо! Тамтами і вожді племен!.. Міркую собі, мені кумедно, я сміюся!.. Але реально, і це факт: на вулиці Коленкура вони не знали ні пропасниці, ні жовтої лихоманки, ні мухи цеце! Антропофаги — то таке, але ж муха це-це!.. Отож слава всій вулиці Коленкура! Слава людському м'ясу!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века