Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Величне віяло атаки!.. трепет!.. грім! і три бригади! ешелони!.. дивізія!.. двадцять тисяч коней, мов грім! Армійський корпус!.. ви чуєте квиління землі?.. неначе здіймається стоголосий стогін… наростає копитний вихор… стогін надр, який все гасить… навіть «летючих» на підтримку артилерії, які саме відкрили вогонь… лунає тільки стогін землі… стогін заповнює все!.. все відлуння… це треба знов почути!.. І вас несе, стискує, атака, коліно до коліна!.. нестримно!.. луна до неба! до неба! Тагададам! Тагададам! Це треба знов почути!.. Я роблю, що хочу, все знову чую!.. Можу тропічні урагани… Творю атаки великих маневрів!.. Роблю, що хочу, у себе в камері!.. підтримку артилерії! Геть тачку Дароносця!.. диваків з цибулячих полів!.. І їхнього сцяння теж досить!.. Хорового сцяння! Пхе! Бешкетники! Назад Ельзу! До біса Тото!.. досить з мене ураганів!.. повна макітра!.. А після дзвону в вухах і після тамтамів маю широкий вибір спогадів про вітер!.. після бурі в вухах ще чимало інших!.. чимало інших!.. зітхання по багатьох особах… тихі зітхання… сильніші… дідусі-бабусі доживають… не один! двадцять! десять! сто!.. тихий хрип — і все, кінець, подавай наступних!.. я вам розповідав про гики… І хрипіння, яких уже не чути! задихання від старого крупу!.. може бути… ще можна почути у двох-трьох лікарнях для дітей… історичні шуми фактично… як млини тисячного року і дзвін ковадл… музейні звуки… «Агов, ковалі!»… і дзень!.. Вже не стало Вулканів! кінець кованим залізякам! О, кавалеріє! звуки минулого, і ось маєте!.. звуки з музею!.. Ох, та я вас ретроспектую!.. міфологізую!.. багато собі дозволив!.. тільки сто п'ятнадцята не міфологічна! а що про сорокову казати, розтуди-перетуди! а про жіночку з шістдесят третьої! закуту і закутану у гамівну сорочку… але найгірше, найгірше це — ізолятор, сімнадцята! Отам гавкають! Дозволу не питають! «Угааав! Угааав!» і з якою силою! як я! Це не пройде!.. У мене навчилися! Сам їм розкраю горло! «Мугав! Мугав!» отаке!.. Лиш перетнути коридор! У мене скалка з глека схована під сінником… «Мугав! Мугав!» Відклеюся від табурета… Перейду коридор, провчу за плагіат! я немало потерпав від плагіаторів! Особливо від одного! найголосистішого! «Угааав!» горло розітну! Ще посмієтеся, який з мене вбивця!.. зі своїх останніх сил!.. він більше не мордуватиметься у сімнадцятій!.. але нехай би сторожа мене віднесла… і медсестра!.. нехай мене на нього перекинуть… на «сімнадцятого»! Мерщій ноші!.. бо самотужки я через два кроки завалюсь… нехай мене везуть, як на тачці!.. нехай мене на нього скинуть, а я його задушу! чи хряпну по трахеї!.. Але нехай сторожа допоможе… і медсестра, і двоє інших гицелів… і щоб протокол уклали… я того тхора навчу жити! Я!.. Як вертатимусь, зайду до нього… І теж заріжу! він не чемний!.. тут гавкаю тільки я, отак! Усе! Закон! Тільки я!.. Він більше не страждатиме! «Угав! Угав!» Бо раптом собаки сплутають? і вся псюрня загавкає із ним? тоді мені кінець!.. тоді я більш ніколи не одержу промивань! мною більш ніхто не перейматиметься!.. я можу, любко, гавкати і десять років!.. Нечувана злостивість і лукавство жалюгідних і пропащих створінь! нумо! аби тільки вас скривдити!.. Гавкаю тільки я, інакше здохну! Ну, мені так здається… я думаю… хочу… але ніхто не прийде на допомогу… сам себе розлючую… Стрясаю стіну!.. бридня! бридня! он тхір теж стрясає стіну!.. та ще й своїм брудним качаном!.. що вона аж дрижить! ото ще! збиває мене з роботи, з думки… медитацію мені псує!.. йому аби з розгону кинутись, падлюці! три великі потужні стрибки!.. Грюк! усім тілом!.. Міг би! Він міг би, йолоп!.. Стрімголов!.. Йому голова заважає! Гарний гарбуз!.. мільйонам людей голова заважає… всесвітня катастрофа, всім заважає голова!.. і що?.. і що?.. Так от: нічого!.. Я відшукаю тхора! Знайду!.. Бачив його на прогулянці у клітці… такий собі похмурий молодик, увесь у зморшках… у лазареті я його наспію… у лазареті!.. у нього лоб лиш ледь надбитий… от і все, що він собі пошкодив — тільки шкіру розтяв, кістка ціла… і що?.. і що?.. обтюрбанили, заватили… якби трепанація, ото ремонт!.. ремонт голови, і що?.. і що?.. Це гірше! Гірше! години через нього згаяв, через цього шибаймакітру!.. і в Ортензія теж ще та голова! розпусник-негр Людовіка XV, короля Франції, чим тільки мене не зваблював через віконце… от задушив би, що б він тоді?.. лиш треба дотягнутися!.. чи скористатися й повіситись?… вся справа у висоті! у правильній висоті! ґрати! Будинки вдалині!.. Будинки, от і все!.. Бачу, як живуть справжні люди — Боги!.. О, ні, ніяких заздрощів!.. хтось, може, й нарікає, ну то й що? та я ні звуку, ні бешкету, хіба що для промивання!.. от ви якщо два тижні і без випорожнення, хіба не загавкаєте?.. Не думайте, я не прагну вас розчулити!.. незворушність ящера!.. кілька дрібних клопотів! зрозуміло! Я, хай йому біс, занадто благородної закваски, щоб наді мною хтось лив сльози… досить того, що обісцяли, хіба ні? обісцяли рясно!.. Купуйте, от і все!.. квит і привіт!.. Я схуд на п'ятдесят два кіло! пелагра і переживання!.. пует-шкелет!.. повів вітру — і я лечу!.. даремно вантажили мене до тачки!.. скільки труду їм завдав! дорога така, що на кожній вибоїні я вже кудись летів!.. а вони знов мене вкладали в тачку… Отож, у підсумку й по-чесному, мені вам дякувати не випадає… лиш поміркуйте — пелагра, легенда, тачка, каземат… і бонус — пісня!.. хочете скористатися?.. з Феєрією включно!.. але ще квіточка!.. зауважте станси! станси!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века