Груші в тісті

Давно я так пристрасно не цілувався, так бурхливо і жадібно, з таким запалом і жаром, мовби то мав бути – і таки був, – наш останній поцілунок, наше останнє побачення, і коли вона почала розщіпати на мені сорочку, а я на ній халатика, то здоровий глузд уже надійно покинув мене, усі рухи надалі виконувалися автоматично, світ надовкола перестав існувати, і усе, що нас оточувало, застигло, закам’яніло у непорушному сні, зачароване і заціпеніле, і тільки ми, ми одні, на цілім світі ще борсалися, сплітаючись і розплітаючись, у тугих аж до болю обіймах, і мені здавалося, що це не Квітка ячить піді мною і наді мною, а дика в’єтнамська дівчина серед непролазних джунглів, що яріють нестримним жаром напалму і розпашілих тропіків, а довкола вибухають сальви, злітає в повітря земля, валяться дерева, кричать мавпи, папуги і голосно тупотять слони.

А потім, як прийнято писати у гарних радянських романах, «вони лежали, тримаючись за руки і замріяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що мені у цю мить хотілося, то відповідати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б і тоді не знав, що запропонувати, бо які перспективи могли бути у радянського безробітного, тунеядця і спекулянта, автора багатьох неопублікованих творів, пройдисвіта і шалапута?

На щастя, перша фраза, яку вона промовила після того, як ми провели очима усі пролітаючі хмарки, була: «Ти згадував мене там… у В’єтнамі?» Але замість слів я обняв її і занурив свого носа у теплі пружні перса, мені хотілося пірнути у них з головою, перетворившись на маленького хом’ячка, бо світ, який чекав мене після цієї авантюри, не чаїв у собі нічого радіснішого за оцю мить кохання, якої нам уже ніколи не судилося пережити разом. І коли з її вуст ось-ось мали б злетіти оті сакраментальні слова «А що тепер?», у двері загупали.

Сказати, що ми зірвалися, мов з катапульти, гарячково збирати свої розкидані речі, це надто применшити ту швидкість, з якою ми насправді металися по хаті, перекидаючи крісла, перечіпаючись ногами і буцаючись головами. Зібравши свої манатки, Квітка зникла у спальні, де залишила весільну сукню, а я, однією рукою защіпаючи штани, другою перехиляв з горлянки шампанське і думав про те, у яке вікно краще вистрибнути, аби, не потрапивши на зуб кудлатому песикові, на крилах пісні мирно промчати чужими городами.

Тим часом гуркіт у двері продовжував лунати, і тут я подумав, що так стукати може тільки одна людина на земній кулі і цією єдиною людиною міг бути тільки і тільки мій звар’йований стрийко Зеньо, але перевірити цей здогад я не відважився, бо залишалася усе ж маленька можливість, може, одна на мільйон, що за дверима міг підстерігати нас хтось інший. Наприклад, молодий із дружбами, а в такому випадку мій чудовий діаспорний акцент був би надто крихким аргументом проти їхніх копняків. Врешті Квітка при повній параді, вбрана і підмальована, вигулькнула у вітальні і заволала: «Та хто там!!!» У відповідь голос стрийка, який мені здався за спів райської пташки, відповів:

– То я, пан Зеньо! Відкривайте!

З грудей мені звалився не камінь, а ціла вулиця Підвальна разом з Пороховою вежею. Але за мить земля під ногами захиталася знову, і світ видався злим і підступним, бо увірвавшись до хати, стрийко радісно – наскільки йому вдалося зобразити оту вдавану радість – повідомив, звертаючись до мене:

– Приїхав твій тато!

Тут вступають литаври, барабани і гонги на фоні похоронної мелодії Шопена. Моя смертельна блідість і хвилеве отупіння, можливо, викликали у Квітки певне здивування, але стрийко не дав оговтатись:

– Ходіть, нас чекає таксі.

– Як ви нас знайшли? – спитала Квітка.

– Мене привіз той самий таксист. У нього ж стійка біля ресторану.

– А з ким мій тато приїхав? – поцікавився я в надії, що стрийко вловить достатньо тонкий підтекст.

– О, це сюрприз! Сюрприз! – засміявся стрийко, недвозначно штурхаючи мене під бік.

– А що, – спитала Квітка, – цьоця Руся теж приїхала?

– Я ж сказав – сюрприз, – не здавався стрийко, і я, добре здогадуючись, що то мав бути за сюрприз, знову почав роззиратися по городах, якими так гарно мчати на волю.

Помітивши, що я вагаюся сідати до таксі, стрийко підштовхнув мене:

– Давай, давай, у мене все за планом.

В машині Квітка взяла мене за руку і не відпускала, мовби відчуваючи моє нестримне бажання чкуряти якнайдалі і якнайскоріше. Раз по раз вона зиркала на мене, стискала мої пальці і закушувала губу, їй хотілося щось мені сказати, але вона не відважувалася при свідках, а може, чекала на мою ініціативу. На розі ресторану таксі зупинилося, перед входом юрмилися гості, але на нас поки що уваги ніхто не звернув. Стрийко сказав:

– Квіточко, твій татко ще мене не встиг побачити, бо я вирішив зробити йому несподіванку і тихенько вислизнув. Ти виходь, а ми з Ольком заскочимо до мене. Це близенько. Я хочу перевдягнутися так, як твій тато мене востаннє бачив у лісі. Розумієш? Хвилин за п’ятнадцять повернемось.

– Але Олько мусить мене привести! – заперечила Квітка. – Такий звичай.

Я зітхнув так важко, наскільки лише міг, і прошептав їй на вушко: