Груші в тісті

На подвір’ї під дахівкою стояв дерев’яний стіл і дві лави. Пані Зєликова сіла на одну з них і знаками запросила сідати гостю. Вона не могла отямитися і не знала, що має робити. Телефону у них вдома не було, а бігти дзвонити Олегові з автомату вона не могла, бо тоді б довелося залишити гостю на самоті. А тут ще й «папа»! Господи, сохрани і помилуй! Що б ото на старості літ зазнати такої ганьби! І хто! Її рідний син таку свиню підсунув! Та його тато, царство йому небесне, вже, певно, в могилі перевертається! Пані Зєликова подумки перехрестилася, можливо, вона ще б встигла й «Отче наш» промовити, як тут хвіртка рипнула, і на подвір’я зайшов якийсь старший чоловік у куфайці, армійській шапці-вушанці з червоною зіркою на чолі і в чоботах. В руках тримав засмальцьованого портфелика, з якого стирчала пляшка горілки і миршава гілочка мімози.

– Здрасьтє! – радісно вигукнув чоловік і посунув до господині з поцілунками, і як та не викручувалася та не відпихалася, а таки чмокнув її коло вуха. – Ну, будєм знакомітся. Сєргєй Пєтровіч Пєдришкін. А как вас вєлічать? Что? Пані Надя? А па отчєству?

– У нас не прийнято називатися по батькові, – сказала сухо пані Зєликова, котра твердо стояла на сторожі галицьких традицій, і якщо вона окупанта впустила до себе на подвір’я, то це ще не значить, що поступиться чимось святішим.

– Ну, харашо. Пані Надя, так пані Надя. Хатя послє брудершафта я вас буду звать Надюша… – І раптом затягнув фальцетом: – Надє-ежда! Мой компас зємно-ой! – і витяг з портфеля пляшку, а потім вручив господині галузку мімози. – Ета вам. В знак глубокай прізнатєльності. Хароший у вас домік. Уютний. А цвєтов, цвєтов сколька! Алєжкі, я так понял, єщьо нєт?

– Він на роботі.

– Вот ета абрадуєтся! Такой сюрпріз! Хароший у вас пацан… Бивала, ми с нім і в карти ігралі, і в даміно… Так он, нє павєрітє, праіграл мнє тищу рублєй. Да… Но я у нєво іх нє взял, прієду к тєбє, гаварю, тагда атдаш. Ну, Надюша, давай налівай, а то труби гарят.

– Ой, господи! А то які труби!

– Труби внутрєннєво згаранія. Вот какіє. Нєсі давай стопкі.

Пані Зєликова і без горілки вже була п’яна, але почовгала в хату, взяла дві чарки, а потім подумала, що годилося б тим зайдам закусити, бо ж не по-людськи буде нічого не дати, і вкраяла шмат ковбаси, хліба, прихопила слоїк квашених огірків і сало.

– Вот ета па-нашенскі! – затер руки Пєдришкін. – А пачєму толька двє стопкі? Мая дочь тоже пйот.

– Та це я не п’ю, – сказала господиня, – мені не можна.

– А каму можна? Мнє, што лі, можна? Да у мєня же пластіна в галавє.

– Яка пластина? – отерпла пані Зєликова.

– Нармальная, мєталічєская. Пад Бєрлінам мнє полгалави снєсло. Вот как єсть чєрєпок сняло. Как кришку с кастрюлі. Вот пластіну і вставілі, а сверху у мєня парік. На ночь я ево снімаю, тагда пластіна блєстіт, как солнце. Хочєш патрогать? Давай. Да ти нє бойся, пластіна твьордая, можеш даже пастучать па нєй. Вот єй-бо пастучі!

Але пані Зєликова перелякано замахала руками:

– Та йдіть, дайте спокій, не буду я стукати… Господи, що за напасть.

– Что? Кто хочєт напасть? Пусть тока пасмєєт! Ми в абіду нє дадім. Ладна, дочєнька, давай вздрогнєм. За твайо здоров’є, Надюша!

Гості випили, але не закусували.

– Та ви ж заїжте, пане Перди… прости Господи… Перди…

– Пєдришкін. Да ви нє стєсняйтєсь, у нас тоже всє путают. А фамілія мая іспанская. Нє вєрітє? Прапрадєд Пєдра бил. Вот Пєдришкіни ат няво і пашлі. Ха-ха-ха! Шутка!

– Та я… оце… щоб ви закусували…

– Нє, ми послє пєрвай нікада, – сказав Пєдришкін і знову наповнив чарки. – А тєпєр за вашева Алєжку. Пусть єму там ікається.

Пані Зєликова не на жарт розхвилювалася, коли й після другої гості не закусили, бо якщо з тверезими вона ще могла якось раду дати, то з п’яними буде важче. Щойно випивши по третій, батько з дочкою з’їли по кусничкові хліба і по плястеркові ковбаси.

– Дочь у мєня красавіца, – втішав господиню Пєдришкін. – Всьо па хазяйству дєлать умєєт. Вот наваріт, бивала, щєй, дак ви нє павєрітє – вот такую каструлю літрав на десять! На целую нєдєлю хватаєт.

Тим часом господиня гарячково ламала голову, як позбутися непроханих гостей і як здзвонитися з Олегом, щоб усе розтлумачив. Врешті у її голові свінула спасенна ідея.

– Може, знаєте… Підемо до Олега на роботу? Коли він дізнається, що приїхали такі гості, то звільниться раніше.

Батько і дочка не мали нічого проти. Пєдришкін сховав недопиту пляшку назад у портфель і кинув туди кусник хліба. Пані Зєликова запропонувала ще й сала і ковбаси, але він навідріз відмовився:

– Я ж нє п’яніца какой-та! Ми пйом па рюмашкє.

Господиня прибрала зі столу і пішла перевдягнутися. Коли вона виходила з хати, до неї підплила дівиця:

– Можна я аставлю у вас свой чємадан? Зачєм мнє с нім таскаться?

Пані Зєликова мріяла лише про одне, як найскорше позбутися обох, а що далі буде – байка. Вона взяла валізу й поставила у сінях. Потому усі троє подалися до міста. В центрі пані Зєликова посадила батька з дочкою у скверику і попросила, аби зачекали, а вона приведе Олега. На її подив, Пєдришкін з дочкою не мали нічого проти: