Груші в тісті

– Їздити без квитка дуже негарно. Хіба вам не встидно? – мурмотів він. – Тепер мусите заплатити штраф, інакше я викличу міліцію. А тоді заплатите ще більший штраф, напишуть вам на роботу, в трамваях буде висіти ваша фотокартка, і всі будуть показувати на вас пальцями.

Слухаючи ці дурниці, я збагнув їхнє дійсне джерело. Мабуть, саме так із ним розмовляв його начальник: брав пальцем за ґудзик, крутив його і проказував:

– Що ж ти їздиш, їздиш по тих трамваях, а штрафів як кіт наплакав? Ти що – не можеш вчепитися в «зайця» двома руками і не відпускати, доки не заплатить? Головне точно вирахувати, кого можна змусити заплатити. В кожному трамваї двадцять відсотків пасажирів – закоренілі «зайці», але штраф заплатить лише один. Бо поки ти його штрафуватимеш, всі інші або вискочать на зупинці, або придбають квитки. Вся штука в тім, аби попасти якраз на такого, що не викрутиться, не втече, не дасть тобі в писок. Тут треба мати нюх. Як у мисливського пса, розумієш? Треба тренувати себе. І взагалі, наша робота складна і небезпечна. Я, до речі, дивуюся, чому нема інституту для контролерів. Та ж ми повинні ґрунтовно вивчити психологію, педагогіку, етику і хтозна чи не світову філософію. Ось уяви собі – ти, озброєний усіма галузями знань, підходиш до такого собі жевжика і, знічев’я поправляючи рогові окуляри, кажеш: «Шановний добродію! Своїм безкоштовним проїздом ви підриваєте основи нашої молодої державності! Ми котимося в прірву через таких, як ви! Ви вбиваєте іще один іржавий цвях у розтерзану неньку! Своєю підступною діяльністю ви служите ворогам республіки. Але я вистежив і розкрив вас! Ви є агент Москви! Признавайтеся і платіть штраф. Добровільне зізнання пом’якшить провину!» Ну?! Тепер відчуваєте різницю? І коли ви це прокажете достатньо голосно, всі решта пасажирів одразу перейдуть на ваш бік. А чому?! А тому, що всім їм хочеться бути патріотами. Патріотом бути легше, ніж непитущим. Краще боротися за Україну, ніж гарувати на заводі.

Слова шефа надійно вгвинтилися в його мозок, і тепер, дивлячись на мене, він почав проказувати їх, немов заклинання проти злого духа. Голос його тремтів, але лунав на цілий трамвай. Коли він дійшов до «агента Москви», серед слухачів відчулося легке пожвавлення і навіть обурене гудіння. Обурення їхнє стосувалося, ясна річ, мене, і я чомусь несподівано почервонів. Контролера це надихнуло ще дужче, і він уже просто спопеляв мене своєю тирадою, котра почала неймовірно розростатися і перетворюватися на справжній акт звинувачення. Коли контролер урешті скінчив свою промову, я відчув, як піт виступає у мене на чолі. Несподівана духота обійняла мене, а самовпевненість зникла безслідно.

Він промовляв настільки переконливо, що я до глибини душі пройнявся його словами. Тремтячими рукою я вийняв гроші і тицьнув йому в долоню. Я не знаю, чи Ганнібал тішився так своєю перемогою, як оце він зараз, в очах його горіли вогні звитяги, він виростав у своїй душі до розмірів супермена, б’юсь об заклад – він мусив у цей момент відчути, як на його лисині колоситься густе волосся.

– Стривайте, – сказав мені уже спокійнішим тоном, ба навіть співчутливим, – я випишу квитанцію.

– Не треба, – відмахнувся я.

– Без квитанції не можна.

Він непоквапно вийняв книжечку, розгорнув її і став заповнювати квитанцію олівцем. Пасажири перестали звертати на нас увагу. Я дивився у вікно і думав, що ось зараз я вийду з трамваю, зайду до бару і вип’ю мартіні. Навіть після того, як заплачу штраф. А от він цього ніколи зробити не зможе, це йому не по кишені, хоч би він оштрафував протягом місяця цілу сотню «зайців». І ледве чи він пальне свою жінку в вухо.

Трамвай зупинився. Я взяв квитанцію, усміхнувся контролерові і вийшов на вулицю. Він дивився мені услід, мовби не хотів розлучатися. Я весело помахав йому рукою, і очі його розширилися, вуста розкрилися, наче для розпачливого крику, і затремтіли, він ковтнув повітря і вхопився за поручні. Таке враження, що хотів мені щось сказати, але його заткало. Ще би! В руці, якою я махав йому, був квиток.

Один день із життя пройдисвіта

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів «Падвєзті! Дьошева!» вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лямпочка мигає, антена стирчить, а екран не показує.