Груші в тісті

Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду вулицею бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички.

Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: «Люді, памагітє! Я очєнь бальная», а в дужках – «тєрапія». Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути.

– Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно.

Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лямпочка мигає.

– Мущіна, чєво вам нада?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. – При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: – Зараз я викличу машину і вас завезуть.

– Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай.

– А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном?

– Ета майо дєла, – і, повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо, нє відіш? Прістал тут!

З’являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном.

– Мущіна, в чьом дєла?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці.

Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі.

– Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання «Ви бальной?»

– Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не «бальной».

– І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет.

– Чому?

– Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю.

– То ви теж лікар, колего? – зрадів я.

– А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє.

– І тому ви ховаєтеся в кущах?

– Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє.

– А яка у неї хвороба?

– А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі.

– А що ще?

– Канцер!

Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують.

– Навіщо ж вона написала «тєрапія»? Хай би написала «туберкульоз і рак».

– Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє.

Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить:

– Ну-у-у, до-о-ктар!

Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині.

Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на Бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу:

– Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти!

Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає.

– Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо… та хіба ж я… та це ненарошне… вєси такі… а я вам і сальця вріжу… Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила… І ковбаски ще, ось цієї дам… ні-ні, нічого уже платить не надо… і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад… не нада вам її… а я вам ще ціле кільце пічоночної дам… така вже укусна, шо слів нема… і не обіжайтесь… вєси такі… оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести… і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте… а то всьо вєси, але їх полагодють… Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м’ясо купує… Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда… у пеклі, тоже скажете… ну й шутки у вас… ага… ідіть з Богом…

Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я.