Груші в тісті

– Тобто ви вирішили боротися з москалями есемесками? Чудова ідея. А написами на парканах не пробували? А пальцем по снігу? Вони проти нас теле- і радіоефіром, серіалами і фільмами, газетами, глянцевими журналами і книгами, а ми проти них есемесками і графіті! Тремти, москалю!

Одне слово, я погодився. Хоча й усвідомлював, що це вже повний абзац. Подумати тільки: остання наша барикада – віршована есемеска! І все! Більше ми ні на що не здатні!

Написав я кілька тих віршиків цілком у стилі тих, які нам були відомі ще з часів Тузли. Ну, так аби видно було, що це писав не такий видатний поет, як я, а простий народ, який не особливо з термінами церемониться. Ну, наприклад таке…

* * *

Убивали голодом,
І серпом, і молотом,
А тепер зарази
Спробували газом.
Маю їх у сраці я —
Ми козацька нація.

* * *

Ті кремлівські ліліпути
Хочуть труби в нас хапнути.
Скорше Пуцькін вріже дуба,
Ніж дістане наші труби.

* * *

Їж квасолю, біб, горох —
Щоб москаль зі злості здох.

І т. д.

Ага! Забув повідомити таку суттєву річ: це все я написав забездурно. З глибоко патріотичних міркувань. За неньку – любе. Хоча несміливо й пропонувався якийсь туманний гонорар. Але я гордо відмовився, вважаючи, що мушу щось і для України доброго зробити. А то все для себе та для себе…

І тут починається найкумедніше. Ідея з розсиланням тих віршиків несподівано луснула, як булька з носа Президента. Наші тіпа українські мобільні оператори навідріз відмовилися розсилати що-небудь проти москалів. Виходить, що й есемески нам уже не по зубах, бо весь мобільний зв’язок ми віддали у ворожі руки. Тоді й справді залишається хіба-що писати віршики на парканах.

Та це ще не все. Мої віршики таки пішли в народ, але розсилалися вони вже приватно. Можна сказати, підпільно. Не всі їх я потім розпізнав, бо цнотлива рука організаторів вирішила дещо підправити і таким чином окремі словечка позникали. А що вже вони сотворили з такою чудесною римою як «в сраці я – нація» навіть не хочу казати.

І як з такими хлопцями виграти інформаційну війну?

А тепер ось знову дзвінок. Не кажуть, звідки. Просять віршики проти Ю. Збираються теж бомбити есемесками.

– Щось я не второпав, – перепитую. – Проти кого саме? Проти Ю, котрий…

Мене обривають:

– Жодних прізвищ. Проти Ю, котра… самі розумієте…

– Ага! В якому стилі? – цікавлюся.

– У вашому.

– Мій стиль багатоверстатника надто багатовекторний і багатогранний. Уточніть.

– Ну, щось у стилі газової війни.

– А-а, то ви з тої самої фірми?

– Ви про що?

– З синьо-жовтої?

– М-м-м… ми просто патріоти.

– Я вже здогадався.

– То як?

– Сто баксів за віршик.

– Та ви що? Минулого ж разу…

– Тоді я теж був патріотом, а зараз я заробітчанин. Бо криза.

– Але ж сто баксів! Якихось чотири рядки!

– А моя совість не враховується? Я, можна сказати, через свої переконання переступаю. Мене за це дружина з тещею оголосять персоною нон ґрата і відлучать від щонедільної макітри вареників.

– Звідки вони будуть знати?

– Мій непідробний псевдонародний стиль вони вже вивчили на зубок.

– А до чого тут совість? Хіба ви за Ю, котра… а не Ю, котрий?…

– Я з тих 20 %, які ще не визначилися. А може, навіть проти всіх. Мені простіше було б писати проти Я.

– Того, що в камуфляжі?

– Він сам проти себе на совість працює. Я про того, що з двома «ф». Тут я можу працювати на шару. Від душі.

– Сто баксів дорого. Ми порадимося.

Більше не дзвонять. Мабуть, знайшли когось дешевшого. Одне слово, коли отримаєте есемеску проти Ю, котра… – знайте, що я тут ні при чому.

Мандри

Поліція Америки мене береже

1

У жовтні-листопаді 2000 року я перебував в Америці та Канаді, презентуючи свою англомовну книжку прози. У Філадельфії я мешкав в гостинній родині Андрейчиків і своє перше захоплення американською поліцією я виніс саме з їхнього дому.

У пані Віри Андрейчик пропав песик, був старий і сліпенький, вийшов серед зими прогулятися і не повернувся. І ось пані Віра телефонує на поліцію і повідомляє про цей сумний трафунок. Лише на хвильку прошу своїх читачів уявити собі сцену, як ви телефонуєте до нашої міліції і просите знайти сліпого песика. Гадаю, кожен легко зможе передбачити весь соковитий набір ненормативних слів у відповідь. Але не так в Америці. Там поліція звикла мчати на допомогу за будь-якої нагоди. Пропав песик? Як виглядає? Яка порода? Скільки часу відсутній? І ось уже поліційна машина працює повними обертами – від авта до авта лине інформація про загубленого песика. Час від часу хтось телефонує пані Вірі й звітує: а чи не ваш це песик: такий-то і такий-то? Аж ось нова звістка: знайшовся якийсь песик, схожий на пропалого, але не відгукується на звичні американські звертання.

– А нічого й дивного! – пояснює поліції пані Віра. – Бо то український песик і він розуміє тільки по-українськи!

– О’кей! А як буде українською: соme-come?

– Кажіть йому: на! на! йди сюди!