Груші в тісті

– Давай, давай, ми тут скучать нє будєм, – і Пєдришкін поплескав рукою по портфелю.

– Господи! – тихенько простогнала пані Зєликова, чимдуж дрібочучи до наукового інституту, де працював Олег. – І за що мені таке? За які гріхи? Де він таку хвойду вишпортав?

Вона викликала сина на прохідну і зі сльозами на очах розповіла про лихо, яке звалилося на її бідну голову. Як він міг таке вчинити? Мало того, що сплутався з якоюсь офіціанткою, то ще й обіцяв одружитися, запросив до себе разом з батьком-алкоголіком! Олег як міг заспокоював матінку, переконуючи, що все полагодить, а вона нехай їде додому.

– Олежику, – хлипала жінка, – може, ти додому вже не йди. Піди переночуй до вуйка, а я більше їх не пущу до хати і скажу, що ти поїхав у Тюмень. Валізу їхню виставлю за хвіртку.

– Добре, це гарна ідея. Я пошлю до них свого товариша, він їм скаже, що я терміново поїхав у Тюмень. По тому він заїде до нас і забере валізу. Треба би їм ще гроші на квиток дати.

– Ой, який ти в мене розумник! – втішилася матінка. – А я теж не дурна. Я взяла гроші з хати. На, маєш тут тисячу карбованців. Тих, що ти, батяре, в карти програв. Най твій колега дасть їм, і ще добре було, аби провів на потяг та переконався, що забралися. Боже мій, Боже… В які ти тарапати попав! Коли ти за розум візьмешся!

– От оженюся і візьмуся.

– Господи, та вже женися, бо я зварюю коло тебе.

Приїхавши додому, пані Зєликова не втрималася, щоб не зазирнути до валізи. Те, що вона там побачила, повергло її у ще більший розпач – купа старої залатаної білизни, яку носять хіба старі бабці, якісь подерті панчохи, заяложені станики, а на додаток ще й півпляшки горілки. За що їй таке горе? Винесла валізу і поставила коло хвіртки та стала чекати біля вікна. Години за дві під’їхало авто, з нього вийшов якийсь молодик, забрав валізу і від’їхав. Пані Зєликова перехрестилася, потім упала навколішки перед іконою Богородиці і довго молилася.

Того ж вечора під моїми вишнями знову зібралася та сама компанія. Появу стрийка Зеня усі зустріли оплесками. Ще би! Мама Олега погодилася на його шлюб з Мартою. Більше того – вона вже й не проти, що в хаті з’явиться ще одна господиня.

Один день пройдисвіта

Трамвай нездійсненних бажань

Я їхав у трамваї і дивився з вікна на ранкових людей. Вранішні люди дуже відрізняються від тих, які сновигають містом за дня, особливо своїми обличчями – невеселими і сірими, наче бруківка. Біля мене спинився контролер і запитав, чи я маю квиток, я кивнув, не відвертаючи погляду від вікна, але він продовжував стояти біля мене.

– Ви впевнені, що маєте квиток?

Я зміряв його поглядом – це був товстий коротун, що сягав мені лише до підборіддя, з великою круглою головою і настовбурченими вухами. На його чорній кондукторській шинелі виднілося безліч світлих ворсинок, ниточок, волосинок і просто якогось пуху, мовби він усю ніч валявся на текстильній фабриці.

– Я маю квиток, – відказав я і знову подивився на вулицю.

Перехожі тим часом зробилися ще заклопотанішими, ніж були досі, а в декого це перейшло аж у лють. Їхній гнів могло викликати будь-що – наприклад, оцей трамвай, що перепинив їм шлях, і вони змушені чекати, поки він переповзе вулицю, або моє приязне й добре обличчя, обличчя людини, якій нема куди квапитися і яка провела ніч у жіночих обіймах.

– Щось я не думаю, щоб у вас був квиток, – сказав контролер.

Я не знав, що йому відповісти, і спробував думати про приємне, приємного було мало, можна сказати, що й взагалі не було.

– Ви їдете без квитка, – продовжив свої ж міркування контролер.

Я відвів погляд од вікна, і в душі моїй з’явився щирий жаль до цього обділеного жіночими ласками чоловічка, який намагався мало що не приклеювати масні пасма волосся до своєї вічно спітнілої лисини. В його жовтих очах світилася безнадія, в його житті було ще менше приємних годин, аніж у моєму. Хвороби підточували здоров’я, платні ледве вистачало на дешеву ковбасу, і коли хто-небудь ставив йому склянку «чорнила», він сповнювався безмежним щастям, мовби на нього зійшла Господня благодать. Вдома його пиляла жінка, обзиваючи лінюхом, неробою, імпотентом і навіть дистрофіком, у рідкісні часи примирення він сумлінно вилазив на неї і пробував зробити все, на що лише був здатний його примхливий організм, але це тривало недовго, це взагалі тривало так коротко, що тільки дужче роздратовувало його жінку; вона казилася, била його по лисині й кричала просто в обличчя:

– Гівнюк! Гівнюк! Гівнюк!

Хтось порадив йому відволіктися під час акту, думати про щось інше, не про жінок, щоб продовжити любощі. І він думав про трамваї, про безквиткових пасажирів, про те, як вони смітять у вагонах, ламають сидіння, дряпають стіни, викручують шруби… От саме на шрубах усе й закінчувалося. Далі вже не йшло. Він сповзав з дружини і тихенько, мов щурик, забивався під стінку, накривався з головою і намагався якнайшвидше забутися.