Груші в тісті

– Останнім часом у мене з пам’яттю проблеми. От скільки москалів застрелив, пам’ятаю, а де окуляри поклав – не згадаю.

– Кількість застрелених москалів з кожним роком невмолимо росте.

– З часом пригадуються деталі. Не будь таким в’їдливим.

– Та й ти не прикидайся. Ти ще не настільки старий, якщо годен до чужих молодичок лазити у вікна.

– Звідки ти знаєш? – насторожився він, полохко роззираючись.

– Ти сам розповідав.

Він полегшено зітхнув:

– Ну, от бачиш, яка у мене пам’ять. Хтозна, чи мене не запросили на весілля мого нешлюбного сина.

У цю мить мені на шию кинулася якась старша пані і стала виціловувати.

– Олюсь! Золотко! Ти приїхав! – і повернувшись до гостей: – Це Олюсь! Олюсь приїхав!

Я помітив, як у стрийка враз загорілися очі, він ще встиг мені підморгнути і прикласти пальця до вуст, заки пані потягла мене до гурту, невпинно тішачись:

– Це ж Олюсь! Олюсь! Тебе пустили! Боже! Ти мене упізнав? Я ж цьоця Гафійка! – Вона розмовляла так голосно, мовби все своє свідоме життя прожила біля водоспаду. – Як летілося? То мій небіж Олюсь з Торонто, кузен Квіточки. А то є наречений моєї Квіточки – Ростик. А це вуйко Дозьо, вуйко Дусько, цьоця Влодзя, твого тата кузенка, цьоця Нуся, стрийко Дзюньо, стрийна Реня, дзядзьо Дорко, пані Геля – хресна мама Квіточки, а то її колєжанки… – Вона перезнайомила мене з усією «родиною» так швидко, що з голови тут таки й усе вивітрилося, бо доводилося не тільки ручкатися, а й цілуватися та обніматися.

– А то хто? – шепнула цьоця, киваючи на стрийка Зеня, який невідступно ішов за мною і теж тиснув усім руки, повторюючи: «Зеньо… Зеньо… пан Зеньо… Зеньо…»

Я на мить замислився, але стрийко не розгубився:

– А я колєґа його татка.

– Ой, то ви певно з ним училися?

– Ну так, вчився. І не тільки.

– І в лісі були? – перейшла на шепіт цьотка.

Почувши про ліс, стрийко відразу спалахнув ентузіазмом:

– О-о, де ми тільки не були. Не одну зиму в одному схроні пересиділи.

– Як то файно! Потім розкажете, як то було. Ой, нас кличуть!

Молоді і гості посунули до палацу. Ми зі стрийком трішки відстали.

– Всьо люкс, – сказав він. – Ми їх знайшли.

– Ти гадаєш, то вони?

– Не маю сумніву. Я згадав – Ростик і Квітка.

– Але ж вони мене взяли за канадійця.

– Ну, бо той Олюсь не приїхав. І не приїде. З Канади не так просто нині приїхати. Будеш за Олюся.

– Ще чого! Грати роль канадійця!

– Хто б казав! Після того, як ти зіграв роль югослава.

– А як хтось мене упізнає?

– У тебе у Львові нема ні шкільних, ні інститутських друзів, ти не працював на жодній людній роботі, живеш на своєму Замарстинові, як Робінзон. Шанс, що знайдеться хтось, хто тебе знає, один на тисячу… та яке там – на десять тисяч! Розслабся. Знаєш, як я у формі совєтського лейтенанта у 50-му році ходив на танці в Політехніку? Там твій тато грав на бубні в джаз-банді «Не журись!» Але ми там чосу давали! І я ніц не боявся.

– Але ж я не готовий… не вбраний, як належиться.

– Чому ні? Сорочка «Mister D», мешти «Salamandra». Правда, костюм… Ну, костюм фірми «Сампошив», але принаймні не має наших бирок.

– Але ж я уже не зможу подарувати їм 10 крабів. Мало того, що я близька родина, то ще й з Канади.

– Стопудово. Але нема такої безвиході, з якої б стрийко Зеньо не знайшов виходу. Ми, Винничуки, без бою не здаємося. Йди на церемонію, а я хутенько справлюся.

По тих словах тицьнув мені свого букета і помчав до брами.

Церемонія тривала для мене безмежно довго, не знати чи молоді так нервували, як я. Під час групової фотки мене випхали наперед. Коли-небудь ця фотка потрапить до рук справжнього Олька і його батьків, а відтак на стенд «Їх розшукує міліція». Не хотілося про це думати. Коли гості посунули до авт, цьоця поцікавилася:

– А де пан Зеньо?

– Зараз буде. Побіг на пошту зателефонувати до мого тата. Передасть від вас привіт.

Гості сідали в авто, а я місця собі не знаходив і вже думав тихенько ушитися, коли стрийко нарешті вигулькнув і задихано сповістив:

– Все в порядку.

– А ось і ви! – втішилася цьоця. – Як там Рисьо? А Руся? Сідайте до зеленої «Волги». Олюсь, веди пана Зеня.

– Ти запам’ятав? – штурхнув ліктем стрийко. – Тато – Рисьо, мама – Руся.

– Цікаво, як звучать їхні повні імена.

– Певно Борис та Ірина, Іруся.

– А ще Катруся, Маруся, Віруся, Даруся…

– Дурна львівська звичка, – буркнув стрийко, – геть усе перекручувати.

Весілля відбувалося в кафе «Ватра» на 700-річчя Львова (зараз Чорновола).

– Давай конверта, – сказав стрийко, і, вийнявши звідти десятку, поклав дві купюри по сто доларів. Я витріщив очі:

– Звар’ював – такі гроші!

– Ціхо будь. То воєнний трофей.

Я вийняв одну сотку – 1940 рік.

– Справжні?

– Ну… знаєш… я в цьому не певен. Одного разу ми підбили німецьке авто, там була валіза з долярами. Якщо навіть це й фальшивка, то погодься, що на дуже високому рівні. Простий смертний ніколи її не виявить.

– А 1940 рік тебе не бентежить? Гадаєш, вони дійсні?