Груші в тісті

– Відпрова… – вона аж захлинулася кашлем. – Чому ж ви… чому не відпровадили тоді, як… – і знову заплакала.

– Що – як? – ловив я мент.

– Приходьте до нас в суботу по обіді, – сказала стара.

– А батьки не будуть проти?

– Я їх візьму на себе. Приходьте.

2

Вуличка була тиха й замріяна, здавалося, вона куняла, вдихнувши тоненькі повісма димів, якими курилося спалене картоплиння і листя, жодні звуки її не тривожили і тільки луна моїх кроків ліниво котилася по бруківці. Я зупинився перед хвірткою і побачив у саду чоловіка, що підрізав яблуню. Як виявилося, то був її батько, він відразу запровадив мене до хати, де у вітальні вже чекали мама і бабуся. Мене посадили на канапу, вгостили чаєм із печивом і засипали тими самим питаннями, на які перед тим відповідав по телефону. Нічого нового я не міг додати, але вони продовжували уточнювати і перепитувати, аж поки не вичерпали себе й мене, і тоді нарешті настала їхня черга, я хотів знати, як загинула Мартуся, і я довідався. Там, на Кайзервальді, попри який вона поверталася щодня зі школи, і підстерегла її смерть. Того дня, коли вона завернула до парку, щоб назбирати різнобарвного листя, збоченець напав на неї, вдарив її ломакою по голові, затягнув у кущі, зґвалтував і задушив, його вирахували за кілька днів, він працював там сторожем, на совісті в нього було уже чотири дівчини, але якраз на Мартусі він проколовся – загубив окуляри, звичайні чорні окуляри, з якими ніколи не розлучався, незважаючи на погоду. Його засудили на кару смерті. Оце і все.

Після цього запанувало мовчання, я подумав, що тепер уже пора мені йти, я підвівся.

– Ви вже йдете, – заметушилася її мама, – зараз прийде Орися. Вона теж хотіла з вами побачитися.

Я ледве не запитав, хто така Орися, але вчасно стримався. Мабуть, то була сестра Мартусі. Ледве чи варто було б з нею перетинатися, вона мене швидко викриє, сестра не могла не ділитися з нею. Я сказав, що мушу квапитися, і став прощатися.

– Може, ви залишите нам якісь свої координати? – спитала мама. – Думаю, Орися, захоче вам задзвонити.

Я вийняв з кишені якогось папірчика і записав перший-ліпший номер телефону, який мені спав на гадку. Вийшовши на вулицю, я кинув оком на будинок і побачив їх усіх у вікні, ще кілька секунд я відчував їхні погляди на своїй спині, аж поки не зник за рогом.

Та на цьому історія не закінчилася.

3

Я працював тоді в обласному архіві науковим працівником. Одного дня після роботи, коли я ставив свого підписа в обліковій книзі, вахтер сказав, що мене на вулиці чекає якась дівчина і підморгнув:

– Пишна краля!

Дівчина була й справді вродлива, довге світле волосся куйовдив вітер, а на вустах грала хоч і зваблива, але іронічна усмішка.

– Привіт, – сказала вона таким тоном, начеб ми бозна-скільки зналися.

– Привіт, – відказав я, уже здогадавшись, що це Орися, бо схожість її з Мартусею кидалася в очі.

– Прогуляємося? – сказала вона і, коли ми відійшли трохи далі, спитала: – Ви не здивовані?

– Здивований. Як ви мене знайшли?

– Дуже просто. Пізнаєте цей папірчик?

То був той самий папірчик, на якому я записав телефон, але то був не просто собі папірчик, а бланк для замовлення документів обласного архіву.

– У мене в архіві працює знайома, – сказала Орися. – Вирахувати вас у колективі, де працюють майже самі жінки, не так і важко.

– Ну, тоді зайдемо на каву?

Вона погодилася, і ми опинилися в «Старому Львові» на Валовій, я замовив крім кави пляшку шампанського.

– О, – здивувалася вона, – ми збираємося щось святкувати?

– Нашу зустріч.

– Навіщо ви придумали оту всю історію? Ви ж насправді моєї сестри не знали.

– Не знав. Я побачив її фото на гробівцю. Мене вразила її рання смерть, її обличчя мене переслідувало. Не знаю чому, але я так перейнявся нею, що мусив конче довідатися, від чого вона померла.

– Он як. А тепер мої батьки перейнялися вами. Тато знаєте, яку версію висунув? Що ви і є вбивця. Забив, зґвалтував і чкурнув до війська. А тут якраз маніяк попався, от на нього і списали. А тепер ви повернулися і, як кожного злочинця, вас потягнуло знову до жертви. Він, між іншим, збирається до міліції завітати. Тим більше, що телефон ви дали липовий.

Я витріщив очі і залпом випив келих вина, а Орися дивилася на мене переможним поглядом.

– Ну, ви, надіюсь, не маєте мене за вбивцю? – силувано усміхнувся я.