Груші в тісті

– Ні. Бо інакше не сиділа б тут. Я просто знаю, що Мартуся не здибалася ні з ким. У нас із нею не було секретів. А про вас я теж отримала вичерпну інформацію. Від своєї знайомої. Поява в бабському колективі чергового потенційного жениха відразу викликає до нього посилений інтерес і бажання довідатися якомога більше. Отже… Ви не вчитель, і в армії ще не служили. Закінчили Івано-франківський педінститут і опублікували зо два десятки віршів, а потім опинилися у Львові і, не маючи прописки, отримали посаду наукового працівника тимчасово. Вам залишилося ще тиждень попрацювати, потім вас звільнять. Прописки нема, роботи нема, живете на квартирі. І тут вам спало на гадку втертися в довір’я людям, які мають просторий будинок. Чому б їм і справді не прописати і не взяти на квартиру близького товариша їхньої доньки? Але тут виясняється, що є ще сестра. Це псує весь план, і ви зникаєте.

– Ця версія значно цікавіша, аніж та, яку висунув ваш батько. Тільки ваше досьє неповне. У мене на Замарстинові є будинок мого батька, але я не можу ані прописатися у ньому, ані поселитися, бо там ще мешкає стрийко з родиною. Проте за два тижні вони переселяться у нову квартиру і хата звільниться. Відповідно і всі проблеми вирішаться. Ви розчаровані?

– Ні. Я тішуся, що та версія, яку я вам щойно переповіла, не має жодних підстав. Я й раніше сумнівалася. Якось не вкладалося в голові, що людина, яка пише вірші, може бути ще й підлою.

Я не став її розчаровувати в цьому, називаючи цілу плеяду великих поетів, які в житті були викінченими негідниками.

– Цікаво, чому на гробівцю, де згадано тата, маму і бабусю, не згадано сестри?

– Ну, ви ж, як поет, повинні відчути, що згадка про сестру зруйнувала б ритм, – усміхнулась вона.

– Це хто вам сказав? Той, хто створив ці безсмертні рядки?

– Напевно просто забув. Але вже було пізно щось міняти. Отже, якби була згадана сестра, то ви б не відважилися завітати до нас додому?

– Напевно ні. Сестра завше більше знає за батьків.

– Це так.

– Але я вам ще не все сказав. Я бачив вашу сестру живою. Десь незабаром перед її загибеллю.

– Та-ак?

Вона насторожилась, і я побачив, як пальці її затремтіли, тримаючи келих.

– На Кайзервальді. Вона збирала листя. Я просто звернув увагу на гарну дівчину. Я квапився до музею, мені там обіцяли роботу. Інакше б я, можливо, заговорив до неї. Але там, довідавшись, що не маю прописки, мені відмовили. Коли я повертався, то ще сподівався її застати, але її уже не було. Якраз почав моросити дощ.

– Дощ? І тоді пішов дощ… у той день… по обіді…

Вона дивилась на мене здивованими і стривоженими очима. Відтак надпила вина, і погляд її упав на пальці, котрі аж побіліли – так вона їх стиснула.

– Тепер розумієте? – сказав я. – Чому я цим так перейнявся?

Вона кивнула.

– Мене довго не покидало враження, що то був саме той день. Її останній день. І що, можливо, якби я заговорив до неї… може, провів додому… вона б лишилася жива… Хоча я ще не знав причини смерті, але не міг подолати в собі прагнення довідатися.

Пляшка спорожніла і я замовив другу.

– Ми випили цілу пляшку? – здивувалась Орися.

– А що вас так дивує?

– Бо я геть не сп’яніла.

– Ваша сестра не дає нам сп’яніти.

– Напевно. Ми з нею були дуже близькі. Я її вибавила. Сказати вам правду, чому не згадано сестри на гробівцю? Я втекла з дому. Я не могла бачити її мертвою. І не бачила. Я втекла, – у неї забриніли сльози на очах. – Я не була на похороні. Тобто була, але мене ніхто не бачив, я ховалася, дивилася зоддалік, і потім, коли упіймали того звіра, я не ходила в суд. Я жила в тети. Батьки були на мене ображені, бо вони мусили самі з бабусею нести той хрест, відбути усі ті процедури… упізнання тіла… похорони… виклики до слідчого… суд… А я не могла, я не могла думати про те, що вона мертва, я продовжувала думати, що вона жива. Я повернулася до батьків лише тиждень перед тим, як ви зателефонували. Якби ви задзвонили раніше, вони б про мене й не згадали.

Нам принесли другу пляшку, я розлив і почув, як цокочуть її зубчики по склу. У цю мить я відчув себе хірургом, який розпанахав чиєсь нутро і тепер не знає, що далі з цим робити. У який підручник зазирнути, аби виправити ситуацію? І яким чином оце все зашити? Де взяти ті нитки, що підійдуть для такої мети? І я ж – не хірург. Я людина нізвідки. Я вліз у чужу трагедію, як у свою власну, але я ніколи не зможу пережити її так, як вони. Мені хотілося сховатися, скрутитися в клубочок, закотитися кудись у темний куток, накритися листям і заснути, або ні – не заснути, а вернутися у той час, рік тому, і підійти до НЕЇ, і говорити, говорити, говорити, і не відступати ані на крок, навіть, якщо вона не підтримає розмови, навіть якщо мовчатиме, або казатиме «відвали», і йти за нею, як якийсь маніяк, аж до самого дому, і терпляче витримувати її зневагу, і щойно тоді відвалити, коли її бабуся визирне з вікна, почувши її розгніваний голос, відвалити з легкою душею, з тихим умиротворенням, з відчуттям, що зробив усе для того, щоб…

Стрийко Зеньо

Ще один гарний день

1