Груші в тісті

Він з’являвся тоді, коли я потребував його найменше. Стрийко був перейнятий моєю персоною до такої міри, що намагався життя моє не тільки покращити, але й наповнити непроминальним змістом. А яким був непроминальний зміст життя за уявленнями стрийка? Продовження роду. Таким чином і виникла у нього цілком свіжа ідея мене одружити. Сам стрийко загубив лік паннам‚ яких зробив щасливими матерями. Після війни‚ коли хлопи стали дефіцитом‚ він жив життям номада – від оази до оази. У війну встиг побувати у «Нахтіґалі»‚ в СС «Галичині»‚ а під кінець і в УПА‚ куди затягнув ще й мого татуська. Коли вони сходилися і починали згадувати воєнну романтику‚ ми слухали ці історії‚ наче пригоди піратів або ковбоїв. Правда‚ у тих історіях були не тільки бойові операції, життя у бункері і спогад про те‚ як було вбито першого енкаведиста‚ а як першого німця‚ а були й дівчата‚ веселі гулянки і вечорниці на селах. Коли при тих розмовах була присутньою бабця‚ то вона завше суворо осуджувала те‚ що УПА стріляла у німців:

– Більших інтелігентів‚ як німецькі офіцери, я не стрічала. У нас жило двоє. То вони без дозволу яблука з дерева не зірвали. А раз попросили нашварцувати їм чоботи, то дали по пачці масла і чоколяди. А ви‚ лайдаки‚ в таких людей стріляли! Був би німець переміг‚ то жилиби-сьмо‚ як у Бога за пазухою.

Бабця дуже любила німців‚ а особливо австрійців, не знаю‚ як вона їх відрізняла.

Взагалі мій тато і стрийко дивом вижили. Тато був чисто як Бетмен: вдень сумлінно вчився на лікаря‚ а ночами йшов на завдання. Коли здибався з моєю мамою‚ вона це відразу припинила: «Або я, або бункер». Ну‚ бо мама добре знала‚ що в бункері не тільки вирішувалася доля неньки-України‚ а й систематично покращували демографічну ситуацію. Нє‚ щоби моя мама не була патріоткою‚ але вона завше мислила тверезо. Нічні вилазки припинилися. Хіба до мами.

Але стрийко свою війну ще продовжував. Коли їх оточили в бункері і постала дилема: підірватися гранатами чи здатися‚ переміг другий варіант. Звичайно‚ перший виглядає завжди героїчніше‚ але в 1953-му і так уже було ясно‚ що світ нас кинув напризволяще, а на всенародне повстання не було надії. Заради чого вмирати молодим хлопам? І здалися. Дістали по десять років‚ але у 1956-му їх звільнили із забороною поселятися в Галичині. Проте згодом дозволили і це. І всі вижили‚ завели сім’ї і народили патріотичних дітей.

Була субота. Я писав поему і не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Вбраний був у чудовий картатий костюм – останній крик моди 1938 року. Надворі, правда, стояв 1978, але для стрийка це не мало жодного значення. Капелюх і краватка належали до тієї самої епохи, що й костюм, і тільки мешти були років на двадцять молодші. Ні, що правда, то правда, стрийко умів стежити за своїми речами, і вони у нього практично не зношувалися. У шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, на селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер. Стрийко всміхався у свої наваксовані вуса, що стирчали, мов роги оленя.

– Даю тобі десять хвилин, аби ти зібрався і вилетів корком зі свого лігва. Маєш виглядати як нова копійка, або принаймні не гірше за мене. Йдемо на весілля.

– На чиє?

– Побачиш. Давай, рухом, а то скоро тут мохом обростеш. Що ти бачиш, крім своїх книжок? Життя не в них, а там! – вказав рукою на вікно.

Я визирнув і побачив двох песиків, які самозакохано вовтузилися одне на одному. Оце і є життя? Коли я вбрався, стрийко раптом схопився за голову:

– А краватка!

Краватки я не мав, але стрийко вирішив, що оскільки я поет, то можна на шиї зав’язати хустину – буде богемно і стильно.

– І ще одне, – сказав, – конверти. Чисті.

Конверти у мене були. Стрийко вийняв з кишені дві новенькі десятки і розклав їх по конвертах. То була стандартна сума, з якою йшли на весілля друзі молодих у 70 – 80-х роках, бо друзі батьків давали більше. Уявити стрийка за товариша молодих було важко.

Дорогою ми купили два букети троянд по три карбованці і незабаром опинилися на подвір’ї палацу Потоцького. Там уже юрмилося кілька весільних пар з гостями, чекаючи своєї черги. І тут я помітив якусь нерішучість у поведінці стрийка, він зупинився і став уважно обстежувати усі ті групки, мовби вишукуючи своїх, але вочевидь не знаходив, врешті почав поволі проходжуватися поміж ними, але вже не з виглядом людини, яка когось шукає, а з виглядом когось, хто просто вбиває час.

– Що таке? Не можеш упізнати молодих?

– М-м… якщо чесно, то ні… Я отримав запрошення від невідомих мені осіб. Тобто я їх напевно мусив знати. Але… з моїм бурхливим минулим…

– Покажи запрошення.

– Я його… забув удома. Розумієш, я кілька разів перевдягався перед дзеркалом, і воно залишилося в іншому костюмі.

– Чудово. Може, ти ще й забув їхні прізвища?

– Знаєш… у голові стільки всього… я й не збирався їх запам’ятовувати. Я просто не думав, що тут збереться стільки весіль.

– Ще б пак! Особливо, якщо взяти до уваги, що сьогодні субота і рання осінь. А імена бодай пригадуєш?